**Щоденниковий запис**
Конверт із лабораторії лежав переді мною, ніби важив тисячу тонн. П’ятнадцять років. П’ятнадцять років я була йому матір’ю. Люблячою, відданою. А тепер у цьому папері крилася відповідь на питання, хто я насправді.
Все почалося з того, що я вирішила прибрати старий письмовий стіл чоловіка. Під купою паперів мої пальці натрапили на фальшиве дно. А там — маленька дерев’яна шкатулка. Усередині лежав альбом, не наш родинний, а інший. На першій сторінці — Олена, дружина його покійного брата. Вона сміялася, а сонце грало в її волоссі. Поруч стояв Богдан, але дивився не на камеру — на неї. І в його очах була така ніжність, якої він ніколи не дарував мені.
Я гортала сторінки, і повітря ставало важким. Ось вони разом біля озера, ось він непомітно торкається її руки. Підписи його чітким почерком: «Мій щасливий день». «Її сміх». «Моя Олена». Не «Лена і Василь», не «наша родина». Просто «моя».
Я згадала той день після аварії. Його беземоційний голос:
— Ми візьмемо Данила. Він буде нашим сином.
Я не заперечувала. Глушило горе. Мені здавалося, що це благородно — врятувати сироту. Але виявилося, кожен оплакував своє.
Вночі, коли він заснув, я увійшла до кімнати Дані, взяла його волосину з гребінця. Потім його зубну щітку. Два пакетики. Дві долі.
Результат лежав переді мною. Я розгорнула аркуш, знайшла потрібний рядок.
**Ймовірність батьківства: 99,9%**
Світ не перевернувся. Я просто сиділа, слухаючи гудіння холодильника.
Наступні дні були виставою. Я грала ідеальну дружину. Але в моїй голові крутились спогади. Як він казав, коли ми дізналися, що не можемо мати дітей:
— Не бійся, у нас є Данило. Він — наш син.
Тепер ці слова звучали інакше. Йому не потрібна була інша дитина. Він уже мав свого сина.
Я дивилася, як він розмовляв із Даньком. Як хмурив брови — так само, як він. Як сміявся. Раніше я думала, що це схожість братів. Тепер розуміла правду.
— Чого ти така задумлива? — спитав він одного вечора.
— Просто втомилася.
— Ага, погода, — злегка зітхнув він. — Данило теж скаржився на головний біль.
«Данило». «Тату». Це слово пройшло ножем. Він завжди називав його татом. А я раділа, що ми дали йому родину. Яка ж я була дурна.
Найгірше було його лицемірство. Він часто згадував брата:
— Василь пишався б сином, — казав він, дивлячись на фото. — Добре, що ми зберегли частку його.
Він говорив це, дивлячись мені в очі. Без тіні сумніву.
Одного разу Даня несподівано приїхав.
— Мам, є що поїсти?
Я дивилася на нього — високого, впевненого хлопця. І бачила в ньому Богдана. І Олену. Від мене — нічого.
Коли він поїхав, Богдан підійшов до мене:
— Який же він у нас молодець. Наша гордість.
Тоді я зрозуміла — досить.
— Нам треба поговорити, — сказала я.
Його усмішка зникла. Я принесла шкатулку.
— Що це?
— Альбом. Твій. Із твоїми спогадами. «Моя Олена».
Він зблід.
— Аню, це просто старі речі…
— Так? А це що? — я поклала конверт із тестом.
Його очі розширились.
— Я зробила аналіз, Богдане. Твій і Данила.
Він замовк.
— Все це час… — прошепотів він.
— Так. П’ятнадцять років.
Він розповів усе. Кохав Олену ще до шлюбу з братом. Потім з’ясувалося, що Василь безплідний. І вони втрьох вирішили: Богдан стане батьком, а Василь виховуватиме дитину.
— Я зробив це для нього, — говорив він.
— А для мене? Для нашого шлюбу?
— Я полюбив тебе. Справді.
Але це не мало значення.
Тієї ночі я поїхала. Повернулася через тиждень.
— Я залишаюся, — сказала я. — Але не для тебе. Для Данила.
Він подивився на мене з надією.
— Між нами все скінчено. Ти будеш батьком. Я — матір’ю. Але більше нічого.
— Я виправлю…
— Нічого не виправиш. Ти просто житимеш із цим.
Так ми й залишилися. Для всіх — зразкова родина. Але тільки ми знали, що наш дім став могилою для довіри.
Я не пробачила. Я обрала сина. А він отримав своє покарання.
Життя з жінкою, яка знає його найбільший сором. І ніколи не забуде.
