Сьогодні я поспішав у аеропорт. Та те, що побачив по дорозі, змусило мене зупинитися.
День почався як звичайний, якби не дощ, що ллється із неба наче з відра. Я вже майже запізнювався на рейс до Львова, коли помітив жінку з дитиною, які мокли під зливою. Спочатку я хотів проїхати повз справа ж термінова. Але сумління не дало мені цього зробити.
Доброго дня, чи можу чимось допомогти? Чому ви тут стоїте з дитиною? запитав я, виходячи з авто.
Нам нікуди йти, відповіла жінка, притискаючи до себе малу. Чоловік вигнав нас, і тепер ми самі не знаємо, що робити…
Не роздумуючи, я дістав ключі від своєї київської квартири й наказав водієві відвезти їх додому, забезпечити всім необхідним до мого повернення.
Два тижні потому я повернувся. Коли постукав у двері ніхто не відчинив. Увійшовши, я застиг на порозі.
У вітальні стояла жінка з дитиною, але це були не ті самі обличчя. На підлозі охайно розставлені іграшки, на столі ще тепла вечеря, а на фортепіано лежала записка: «Дякуємо за вашу доброту. Ми вдома».
Раптом мій погляд впав у кут кімнати. Там, закутана в мякий плед, сиділа дитина. Вона була мені незнайома, але її очі… Такі самі, як у того малюка під дощем, тільки тепер він уже був семирічним.
Жінка підняла голову й усміхнулася, але в її погляді була тривога: «Він сам нас знайшов. Ми називаємо його… нашим дивом».
Я відчув, як напруга зникає, але в душі народилося щось інше. Це була не просто подяка. Це була таємниця, яка змінила все.
Сьогодні я зрозумів: іноді зупинка посеред спішної дороги стає початком чогось більшого, ніж просто випадкова зустріч.
