**Щоденниковий запис**
«Ну що, мамо, готова зустрічати тата?» лагідно запитала медсестра, передаючи мені туго загорнутого малюка. Його маленьке личко було серйозним, наче він уже щось відчував. Мій хлопчик. Наш з Дмитром син.
Я підійшла до вікна, шукаючи його машину, але її не було. Лише чужі обличчя, квіти та кульки, що злітали в небо. Телефон задзвонив. Дмитро. Нарешті.
«Ало! Де ти? Нас виписують!» вигукнула я, не давши йому заговорити.
У трубці почувся гул, ніби в аеропорті, та жіночий сміх.
«Марічко, привіт. Слухай, справа така його голос звучав байдуже, навіть весело. Я не приїду.»
Моя усмішка зникла.
«Як це? Щось трапилось?»
«Та ні, усе добре! Просто випадкова путівка ну, як відмовишся?»
Я глянула на сина. Він спав, немов нічого не сталося.
«Куди? Дмитре, у нас син. Ми мали їхати додому разом.»
«Не дратуйся, візьмеш таксі. Я гроші переказав.»
Гроші. Наче ми борг, який можна закрити.
«Ти не сам?»
Він замовк. І в цій тиші я почула всю правду.
«Марічко, не починай. Я маю право відпочити.»
«Маєш,» сказала я рівно. Повітря раптом перестало надходити.
«От і чудово! У мене посадка. Бувай!»
Я стояла посеред палати, тримаючи сина. Він був справжній. А моє минуле лише декорація.
Медсестра зазирнула: «Тато приїхав?»
Я похитала головою: «Ні. Наш тато поїхав відпочивати.»
Не плакала. Проще всередині завмерло, ніби камінь у крижаній воді.
Дзвонила мамі: «Забери нас. Додому. В село.»
Батько зустрів нас на старенькій «Волзі». Без слів узяв Олежка, немов знав усе.
Село пахло димом і осіннім листям. Будинок, де я не була роками, здавався чужим. Піч, криниця, скрипучі половини моє міське життя залишилося там.
Дмитро дзвонив через два тижні: «Ну як наш чемпіон?» весело, наче нічого не сталося.
«Ми у селі,» відповіла я, витираючи Олежчині сльози.
Він говорив про сина, як про річ, яку можна відкласти.
Потім подруга надіслала фото: Дмитро з іншою. Підпис: «Найкраще рішення».
Я глянула на свої руки, на купу пелюшок у тазі. Він будував нове життя. Ми були лише перешкодою.
Він хотів продати квартиру: «Тобі вистачить 300 тисяч».
«За яким законом? Вона ж на матері,» сміявся.
Тоді я прокинулась.
Батько сказав: «Чоловік не той, хто говорить. А той, хто робить.»
Наступного дня зустрів Сергія. Сусід. Лагодив насос, дивився на Олежка: «Богатир росте.»
Я подала на розлучення. Суд, ДНК, аліменти. Дмитро брехав, але правда виграла.
Сергій приходив частіше. То дах лагодив, то з Олежком грався. Одного разу син сказав: «Тато!» і показав на нього.
Ми одружились. Він усиновив сина, дав прізвище.
Минули роки. Маємо будинок, доньку.
Одного дня прийшов Дмитро. Постарілий.
«Я прийшов побачити сина.»
Сергій відчинив двері: «Олежку! Гость!»
Син вибіг: «Добрий день.»
Дмитро не договорив: «Я помилився адресою.» І пішов.
Тепер ми сидимо на веранді. Діти сміються. Дмитро збанкрутував. А ми знайшли справжнє щастя.
**Урок:** Іноді, щоб піднятись, треба впасти. А справжній чоловік не в словах, а в діях.
