Сергій вийшов з кухні, а я лише кивнула.
— Ох, вже не можу я це терпіти! — нервово крокував Сергій по підлозі. — Щодня одне й те саме! Повертаєшся з роботи, а вдома знову ця важка атмосфера.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Зоряна, помішуючи борщ у казані. Вона навіть не обернулася, лише плечі трохи напружились.
— Що я маю на увазі? — підкрив його. — Твою холодність! Завжди зайнята своїми справами, думками, своїм світом, у якому, здається, немає місця для мене!
— У мене просто багато роботи, ти ж знаєш, — її голос звучав втомлено, без емоцій.
— Робота, робота! А як же я? Як же ми? — Сергій сильно притиснув долоню до столу. — Коли ти в останній раз цікавилась моїм життям? Коли ми в останній раз ходили кудись разом?
Зоряна повільно обернулася. На її обличчі не було жодної емоції, лише легка тінь втоми в очах.
— Ми були в кіно два тижні тому, — спокійно відповіла вона.
— І ти весь час сиділа, втискаючи в телефон! — Сергій розчісав волосся. — Знаєш що? Я більше так не можу. Я йду.
Зоряна замерла, ложка висіла над каструлею.
— Куди ти збираєшся вночі?
— Не сьогодні. Я залишаю все. Від тебе. Від цього… — він оглянув кухню рукою, — від усього.
Зоряна повільно поклала ложку на тарілку. Вона давно очікувала цих слів, але вони все ж прозвучали, як грім у ясному небі.
— У мене є інша, — вирвав Сергій, ніби боїться змінити думку. — Вона мене цінує, цікавиться моїм життям, сміється над моїми жартами.
Зоряна довго дивилась на чоловіка, а потім… усміхнулася. Це була дивна усмішка — не гірка, не зла, а якась звільняюча.
— Добре, — просто сказала вона. — Коли плануєш виїхати?
Сергій був здивований. Він очікував сліз, крики, докори — а отримав спокій.
— Ти що, навіть не будеш боротися за наш шлюб? — розлютився він.
— А за що боротися? — Зоряна підвелася до вікна і подивилася на вечірнє подвір’я. — Ми давно стали чужими один для одного. Ти правий — я дійсно живу у своєму світі. І, здається, тобі там незручно.
Сергій зрозумів, що його «козирі» розтеклися, а «туз» — його відхід — виявився не таким потужним, як він думав.
— Я заберу речі завтра, коли ти будеш на роботі, — пробурмотів він.
— Як хочеш, — Зоряна повернулася до плити, знову помішуючи борщ. — Вечеряти будеш?
Сергій хлопнув дверима, не відповівши. Зоряна почула, як він щось збирає в прихожій, а потім — хлопання вхідних дверей.
Вона залишилась одна. Вимкнула плиту, відсунула казан і сіла за стіл. У квартирі стало дивно тихо. Зоряна взяла телефон, відкрила непрочитане повідомлення від подруги і розплакалася — не від горя, а від раптового полегшення. Усмішка повернулася на її обличчя скрізь сльозами.
На екрані світилася фраза: «Ну що, Зоряно, ти вже йому сказала?»
Але Зоряна нічого не говорила Сергію. Сказав він сам. І це було кращим.
Тиждень потому Зоряна сиділа в кав’ярні з Наталею, старою подругою. Та підняла брову з тривогою.
— І що, просто так його відпустила? Навіть не спробувала виправити?
Зоряна знизала плечі, помішуючи каву.
— Що виправляти? Ти ж сама знаєш, що останні два роки ми жили, наче сусіди.
— Але ж десять років разом! — обурилася Наталя. — Хіба це нічого не значить?
— Значить, — кивнула Зоряна. — Але не настільки, щоб мучити одне одного.
Наталя підняла брову:
— Не впізнаю тебе. Раніше ти б боролася.
— Раніше — так, — задумливо подивилася у вікно. — А тепер хочу спокою. Здається, гора з плечей знялась.
— І тобі зовсім не боляче? — Наталя схилилася ближче, вивчаючи обличчя.
Зоряна затрималась з відповіддю.
— Більше. Не від того, що він пішов, а від того, що я довго не могла зробити крок. Уяви, я вже підготувала промову, щоб сказати, що нам краще розлучитися, а він мене випередив.
— Чому ти раніше не розповіла, що все так погано?
— Не хотіла визнавати навіть собі, — відпила каву. — Я навіть заздріла його новій коханці. Не через нього, а через її сміливість. Вона знала, чого хоче, і пішла за цим. А я чекала чогось… навіть не знаю чого.
— І що далі? — Наталя відкинулася на спинку стільця.
— Далі — життя, — вперше за довгий час Зоряна щиро усміхнулася. — Знаєш, я хочу змінити роботу. Мене запросили в новий проєкт, більше творчості.
— Почекай, — підняла руку
