Чоловік моєї мрії покинув дружину заради мене, але я й гадки не мала, що мене чекає.
Вже зі студентських років, живучи в невеличкому селі біля Львова, я зітхала за ним. Сліпе, божевільне кохання таке, що забирає розум і стирає все навколо. Коли він нарешті помітив мене, я втратила навіть ті крихти розсудливості, що лишалися. Сталось це через роки після університету: доля звела нас в одній юридичній фірмі. Одна професія, спільні інтереси. Я вірила, що це не випадковість, а знак казка, яка от-от стане реальністю.
Він здавався ідеальним, немов вийшов із мрій. Те, що він був одружений, у моїй молодості не бентежило я не розуміла, що значить розбите подружжя, який біль ховається за такими історіями. Я не відчувала сорому, коли Богдан кинув дружину заради мене. Хто б міг подумати, що цей вибір принесе стільки горя? Народна мудрість не бреше: щастя не будуть на чужих сльозах.
Коли він обрав мене, я ширяла у хмарах, готова пробачити йому все. Але в побуті він був далекий від князя. Його речі валялися скрізь по квартирі, він категорично відмовлявся мити посуд, і весь тягар хатніх справ впав на мої плечі. Тоді я закривала очі кохання засліплювало, робило м’якою, покірною, майже безвольною.
Свій перший шлюб він забув швидко, наче стер із пам’яті. Дітей у них не було, і одруження, як він зізнавався, йому нав’язали тесті та теща. «З тобою все інакше, ти моя доля», шепотів він, і я зникала у цьому казковому світі. Моє щастя було яскравим, але миттєвим, як блискавка. Все змінилося, коли я завагітніла.
Спершу Богдан сяяв від радості: дитина, його дитина! Ми влаштували велике сімейне свято, запросили рідних і друзів. Тости, побажання щастя і здоров’я малюкові той вечір залишився в моїй пам’яті, як останній промінь світла перед безоднею пітьми. Я не шкодую за тією вечерею, але після неї моє сліпе кохання почало гаснути, свічка на вітрі.
Зростаючий живіт супроводжувався тим, що Богдана вдома ставало все менше. Я пішла у декрет, і наші зустрічі обмежувалися пізніми вечорами. Він працював до ночі, зникав на корпоративах. Спочатку я терпіла, але незабаром це стало нестерпним. Побут перетворився на пекло: я, вагітна, ледве пересувалася, а його шкарпетки й сорочки, розкидані скрізь, наче безмовно звинувачували мене. Я почала думати, чи не поспішили ми з цим малюком. Кохання з часом відходить, я знала, але не уявляла, що воно випарується так швидко.
Він і далі приносиВін приносив квіти та солодощі, але мені потрібні були його присутність, підтримка, тепло і одного дня, коли я побачила в його кишені листа з невідомими ініціалами, моє серце розбилося, але я зрозуміла: треба йти далі, бо тепер я борюся не лише за себе, а й за маленьке дитя, яке варте справжнього щастя.
