Чітко й однозначно: мені не потрібен чоловік, якого я муситиму тягнути за собою!
Мене звати Катерина Коваль, я живу в Кременчуці, у Полтавській області, на березі Дніпра. З Максимом ми разом майже три роки, а останній рік ділимо одну даху. Я знаю його родину, він – мою. З весни ми обидва пішли працювати, і це підштовхнуло нас до сміливих планів: говорили про весілля, про дитину, про майбутнє, що здавалося настільки близьким і реальним.
Але все розвалилося в один похмурий день початку червня, коли життя Максима розлетілося на шматки. Його мати раптово померла – безжально і без передзнамен. Повертаючись з роботи, впала на вулиці від серцевого нападу і померла по дорозі в лікарню. Удар був приголомшливим, біль – нестерпним для всіх.
Я не відходила від нього ні кроку. Максим – чоловік, якого я кохаю, з яким вирішила пов’язати свою долю. Я була поруч, розділяючи його безсонні ночі, витираючи сльози, що стікали по його щоках, мовчки терпіти, коли він заповнює горе горілкою, одну за одною спорожнюючи стопки. Я стискала його руку, поки він падав у безодню відчаю, у чорну пропасть без світла. Навіть коли він вигнав мене, крикнувши, щоб я не бачила його слабкості, я залишалася. Не могла залишити його одного в цьому пеклі. Він був моїм всім, і я готова була нести його біль разом із ним.
Але місяці йдуть, а Максим залишається тим же – зламаним, загубленим. Він замкнувся в чотирьох стінах, відгородився від світу. Не бачиться з друзями, цілими днями не говорить зі мною ні слова. Що б я не пропонувала – вийти, відволіктись, жити далі – він відмахуватиметься, дивлячись порожніми очима і мовчить. Він сидить удома, глянувши в одну точку, нічого не роблячи. Навіть взяв неоплачувану відпустку, ризикуючи назавжди втратити роботу. Я не знаю, як витягнути його з цієї трясовини. Я розумію, що втрата матері – це страшна втрата, але він ніби помер разом з нею. Коли я намагаюся сказати, що життя триває, що треба боротися за живих, він кине в обличчя: «Ти безсердечна, цинічна!» Можливо, він і правий, проте я не можу не думати про інше.
Що, якщо це не кінець наших випробувань? Життя не щадить – попереду нас чекають нові біди, нові удари. Якщо при кожному горі він буде ламатися, як суха гілка, як ми впораємося? Якщо мені завжди доведеться бути тією, хто тягне все на собі, я просто не витримаю. Я не хочу такої долі! Мені потрібен чоловік поруч – сильний, надійний, з яким ми будемо ділити тягар порівну, а не той, кого я мушу волочити, як важкий вантаж. Я втомилася бути його опорою, його спасальним кругом, поки він тоне у власному морі сліз і навіть не намагається виплисти.
Боюся визнатися в цьому навіть найближчим. А якщо вони засудять мене, назвали б холодною, безсердечною? Уявляю, як подруги поглянуть з укором: «Його мати померла, а ти думаєш про себе!» Але я не камінь – я теж страждаю, теж плачу вночі, дивлячись на нього, на цього чужого, загубленого людину, яким став мій Максим. Де той хлопець, що сміявся зі мною, будував плани, мріяв про наше майбутнє? Його вже немає, і я не знаю, чи повернеться він колись. Мені страшно – страшно втратити нашу любов, страшно залишитися з ним таким, страшно йти і потім жалкувати.
Не хочу кидати його в біді, та й більше не можу бути його нянею. Щодня бачу, як він згасає, і відчуваю, як згасаю сама. Робота, дім, його мовчання – все тисне на мене, як бетонна плита. Я мріяла про сім’ю, про щастя, а отримала це – безкінечну тугу і самотність удвох. Як мені врятувати нашу любов? Як витягнути його з цього болота? А може, настав час врятувати себе? Не знаю, що робити. Серце розривається між жалом до нього і жаданнм жити своїм життям. Прошу поради – як повернути його до життя або знайти сили піти, якщо він вже не той, кого я кохала? Я на краю прірви, і мені потрібне світло, щоб вибратися.
