Ох, слухай, друже… Сиджу тут, думки гнітуть, і вирішив поділитися. Щось у серці важко, аж плакати хочеться.
Мене звуть Василь Петрович, і я не знаю, чи правильно все робив у житті. Вже за сімдесят, а діти… Ні, не діти – моя кров, мої донечка і син – закидають мене докорами. І я вже сам не розумію – чи це я провинився, чи світ такий став?
Ось нещодавно зібралися всі в нашому старенькому будиночку під Житомиром. Думав – тихо поспілкуємося, тепло буде. Але приїжджає мій син Олексій – вже п’яний, очі блукають. Почав чіплятись до сестри, до її чоловіка… Я ж батько, ну як міг – тихенько його зупинив: «Сину, не гарно так». А він як вибухне! «Ти мені життя завалив! Інші батьки дітям хати дають, а ти що?» – кричить.
А далі – моя Наталка, замість підтримати, ще й підхопила: «Та пап, ми й досі по орендах жиємо! Хоч би кімнатку, а ти…» Стою, слухаю – і не вірю.
Чесно кажучи: я й моя покійниця дружина, царство їй небесне, всі роки працювали в школі. Вчителями. Я математику вів, вона – українську. Жили в маленькому містечку, зарплати – копійки, але щасливо. Ми ж з того часу, коли працювали не за гроші, а з душою. Дітей виростили, навчили. Олексій виш покинув – лінь було, а Наталка хоч і закінчила, але не працює за фахом – то лінь, то ще щось.
Де я помилився?
Мабуть, не передали ми з матір’ю того, що в нас було. Мріяв про спокійну старість – сидів би на ґанку, внуків бавив. А тепер? Олексій – розлучений, у пияцтві, про дітей і чути не хоче. Наталка народила близнят, а ті цілими днями в телефонах. Я їм: «Ходімо на річку, по ягоди!», а вони: «Діду, не заважай».
А найгірше – невдячність. Вони не бачать, скільки ми зробили! Які хати? Ми на вчительські копійки жили, тепер на пенсію ледве виживаємо. А вони докорять, мов я мільйонець! Олексій у вічних боргах, Наталка з чоловіком скаржаться на оренду. Я йому якось сказав: «Сину, ми з мамою вас у скруті годували, але не скаржились. Чому ти не можеш?» А він махнув рукою: «Ти не розумієш».
Серце болить. Невже я винний, що не став багачем? Невже все, що дав – любов, турбота, чесне ім’я – нічого не варте? Внуки ростуть, а я їм – чужий. Привезуть на вихідні, а вони цілий день у планшетах.
Скажи, друже… Це я такий дивний? Чи дійсно тепер діти від батьків гроші чекають, а не душі? Я вірив, що родина – це опора, а тепер почуваюся самотнім серед своїх. Може, щось упустив? Чи світ перевернувся, і тепер батькова любов – ніщо, якщо за нею нема мільйонів?
Дякую, що вислухав. Може, підкажеш, як із цим жити?
