Ольга сиділа в порожній квартирі, розглядаючи білу сукню, яку так і не встигла одягнути. Вона висіла на дверцях шафи, немов привид нездійснених надій, і кожен раз, коли погляд падав на неї, серце стискалося від болю.
— Оленько, ти вдома? — почувся голос сусідки Ганни Іванівни з-за дверей. — Можна зайти?
— Заходьте, — втомлено відповіла Ольга, не піднімаючи голови.
Ганна Іванівна обережно переступила поріг, у руках у неї була тарілка з варениками.
— Наліпила вчора, думаю, віднесу нашій нареченій, — вона замовкла, побачивши обличчя Ольги. — Ой, голубко, що трапилося? Ти вся бліда…
— Ганно Іванівно, а що ви скажете, якщо я скажу, що весілля не буде?
Сусідка так і завмерла з тарілкою в руках.
— Як це не буде? Та ж у вас усе готове! Столи замовили, гостей запросили, сукня висить… Ви що, посварилися з Дмитром?
Ольга гірко усміхнулася.
— Посварилися… Якщо можна так назвати те, що він учора ввечері прийшов і заявив, що одружується з іншою.
— Господи боже! — Ганна Іванівна опустилася на стілець. — Та як же так? Ви ж стільки років разом, цю квартиру купували, ремонт робили… А вона хто така, ця…
— Його колега по роботі. Молода, гарна, — Ольга здригнулася. — Каже, що кохає її, а зі мною, бачте, звик жити за інерцією.
— Та що ж він, негідник! — обурилася Ганна Іванівна. — Вибач, Оленько, за слово, але йнакше не скажеш. Оце як деякі чоловіки вміють! Користуються жінкою, поки молода, а потім, коли їй уже за сорок, кидають заради якоїсь дівчиська!
Ольга підвелася, підійшла до вікна. На вулиці світило сонце, люди поспішали по своїх справах, і здавалося, що весь світ продовжує жити, а в неї все зупинилося.
— Знаєте, Ганно Іванівно, найприкріше те, що я в усе це вірила. У ті розмови про родину, про дітей, яких ми заведемо після весілля… Він так гарно говорив, що мені вже сорок три, пора визначатися з майбутнім.
— А як же квартира? Ви ж разом купували, разом у іпотеку входили!
— Ось саме. Тепер він пропонує продати і поділити навпіл. Дуже справедливо, чи не так?
Ольга повернулася до столу, сіла навпроти сусідки. Ганна Іванівна мовчки налила чай із принесеного термоса.
— Оленько, а ти пам’ятаєш, як він за тобою доглядав? Квіти кожного тижня приносив, у театр водив…
— Пам’ятаю. Тільки тепер розумію, що це був не романтичний період, а час, коли він вивчав, чи підходжу я йому на роль домробітниці.
— Як це домробітниці?
— А ви самі подумайте, — Ольга підвелася, пройшлася по кімнаті. — Останні три роки я прала, прибирала, готувала. Він після робОльга подивилася у вікно, де вже запалювалися вогні вечірнього Києва, і зрозуміла, що справжнє щастя починається саме тоді, коли перестаєш жити для когось і навчаєшся жити для себе.
