Ой, діточки мої, зберіться коло мене, розповім вам історію, яку почула від сусідки по кімнаті, а вона — від своєї доньки. Мене, стару, сюди, у цей будинок для літніх, відправили, тож тепер тільки й роблю, що слухаю різні історії та вам їх переказую. Отже, слухайте, що трапилося з Олесею та її чоловіком Іваном.
Жили вони, кохаючі, у затишній квартирці на околиці Києва, п’ять років у злагоді. Олеся — жвава, як горобець, постійно у відрядженнях, бо працювала в агенції організації свят. А Іван — спокійний, немов тінь, цілими днями дома за комп’ютером писав код. Жили, здавалося б, мирно, хоч і сварилися іноді, як усі подружні пари.
Та одного дня, ох, дітки, все пішло під укіс. Олеся мала летіти на конференцію, але, на лихо, все пішло не так. Будильник не подзвонив, таксі запізнилося, а в аеропорту черга — як на Великдень у церкві. Добігла до гейту, а літак — ось так чудеса — вже злетів без неї. Розлютилася Олеся, дзвонить Івану, а він — мовчить, не бере. «Напевно, знову в навушниках», — подумала вона та вирішила повернутися додому. Конференція, мовляв, почекає.
Приходить Олеся додому, відчиняє двері, а там — о Боже! На вішалці — чужий светр, яскраво-рожевий, немасний, а з кухні — сміх жіночий, дзвінкий, і Іван щось весело розповідає. Олеся, не знімаючи взуття, тихо підкралася до кухні та глянула — а там дівчина, двадцяти з чимось років, у облягаючій сукні, сидить і чай кухлить з її улюбленої чашки, з совенятами. А Іван, у своїй старій футболці, сяє, немов у нього свято.
— Що це за витребеньки?! — гримнула Олеся, увірвавшись у кухню, як гроза.
Іван аж підскочив, телефон ледь не випустив, а та дівчина, якась Марічка, сидить, очі круглі, чашку в руках трясе.
— Олесю, ти ж мала бути у Львові! — пробурмотів Іван, блідий, як стіна.
— Так, мала! Але, бачу, вчасно повернулася! — Олеся кинула валізу на підлогу — бух! — Хто це? І чому вона п’є з МОЄЇ чашки?
Марічка занервувала, поставила чашку, ледве вимовила: — Я… ну… Марічка. Просто зайшла…
— Просто зайшла? — Олеся аж іскри з очей сиплються. — У мою хату? Поки мене нема? На чайок, чи як?
Іван почав викручуватися: — Це колега, за файлами прийшла, я обіцяв передати!
— За файлами? — Олеся гірко засміялася. — І для файлів вона тут сміється, як на весіллі? Ти мене за дурну вважаєш, Іване?
Марічка, червона, як буряк, схопила сумку: — Вибачте, я піду…
— Так і йди! — гаркнула Олеся, показуючи на двері.
Щойно Марічка зникла, Олеся накинулася на Івана: — Ну, герою, пояснюй! Часто у тебе такі «колеги» чай п’ють?
Іван щось бурмотів, що це вперше, що вона ненадовго, але Олеся вже не слухала. Вихопила його телефон, гортає — а там повідомлення від Марічки: «Ти один вдома? 😏», «Може, заскочу?». Ось тут Олесю як грім ударив.
— Один? Заскочиш? — кричить, а телефон об стіну — брязк! — П’ять років разом, а ти так?
Іван щось лепетав, але Олеся вже в сльозах кричала, що вірила йому, а він зробив з їхнього дому прохідний двір. Сусіди, звісно, слухали, але їй було все одно. Схопила валізу — і до матері.
— Подумай, як без мене житимеш! І без своєї Марічки, бо я їй на роботі таке влаштую! — грюкнула дверима, аж вікна задзвеніли.
Іван залишився сам, дивиться на ту чашку з совенятами, а в голові — хаос. А Олеся вже в таксі, пише подругам: «Наталко, збирай дівчат, треба план помсти!».
І що ви думаєте, дітки? Олеся не жартувала. Надіслала скріни листування Марічки її начальниці. Іван дзвонив, благав прощення, але вона вже подала на розлучення. А через півроку, кажуть, зустріла льотчика, гарного такого, жартувала, що з ним ніколи не запізниться на рейс.
Отака історія, дітки. Любов — ніжна, як та чашка з совенятами. Тож бережіть своїх, бо не встигнете озирнутися — і вже все розлетілося…
