Повернувшись в рідне містечко, де народилася й закінчила школу, Марійка відчула полегшення та радість.
— Боже, я вдома! Усе тут таке старе й таке рідне.
— Доню, йди снідати! — почула вона знизу голос матері. Вона ще хвилину полежала у своїй невеличкій кімнаті на другому поверсі батьківського будинку.
Тут вона виросла. Звідси поїхала вступати до медичного університету. Минуло дев’ять років, і вона знову вдома, повернулася назавжди з великого міста.
Там закінчила інститут, там вийшла заміж за Дмитра, ще на п’ятому курсі. Дмитро — місцевий хлопець із родини лікарів: батько — стоматолог, мати — терапевт. Тому й сина відправили до медичного, направили по своїх стопах. Хоча, якщо чесно, Дмитру було все одно, де вчитися. Батько платив за нього скрізь і завжди.
Майже чотири роки Марійка прожила з Дмитром. Жили в великому заміському будинку з його батьками. Її прийняли добре. Гарна, доброї душі дівчина — вони ніколи не вважали її провінціалкою й самі не зарозумілися. Не вимагали, щоб син одружився з дівчиною їхнього кола.
Поки були студентами, усе було добре. Але після інституту обоє пішли працювати. Марійка стала терапевтом у поліклініці, Дмитра батько влаштував до лікарні до свого друга. Після закінчення інституту батько подарував синові велику квартиру в центрі міста, але оформив на себе. Він знав свого сина.
Марійці хотілося народити дитину, Дмитру діти були непотрібні.
— Ще чого, Марусе, треба пожити для себе, — різко відрізав він, коли вона заговорила про дитину. — Терпіти не можу цих крикливих малят. Потім, усе потім. — Хоча батьки теж натякали на онуків.
Знайомі натякали Марійці, що Дмитро не пропускає молодих гарненьких дівчат. Вона не дуже вірила, але одного разу, прийшовши додому раніше, застала чоловіка в обіймах якоїсь дівчини. Як він викрутився тоді — вона й сама не зрозуміла. Але наступного разу все повторилося, тільки вже з іншою жінкою.
Був скандал. Дмитро звинуватив у всьому дружину.
— Це ти винувата, що прийшла раніше, і ще мені мало уваги приділяєш. Ось я й шукаю її на стороні, — нахабно посміхався він, взагалі не відчуваючи провини.
Марійка подала на розлучення і поїхала додому, забувши Дмитра, як страшний сон. Влаштувалася в місцеву поліклініку, навіть трохи зраділа — будівля нова. Хоча хворих було багато, приїжджали зі сіл та хуторів. Але працювала із задоволенням.
Робота допомагала відволіктися від сумних думок. Марійці було приємно усвідомлювати, що вона потрібна людям.
— Цю поліклініку збудував наш депутат, Олег Іванович, — розповідала їй медсестра Галочка. — Його тут поважають, для людей старається, не те, що інші.
— А він сам місцевий? — запитала Марійка.
— Так, звідси, тому й дбає, — відповіла медсестра.
Ближче до вечора двері кабінету відчинилися, і на порозі з’явився високий симпатичний чоловік. Галочка миттєво схопилася:
— Здоровенькі були, Олеже Івановичу!
Він привітався і підійшов до столу.
— Сідайте, — запропонувала Марійка, уважно оглядаючи його. На хворого не схожий. — Слухаю вас. На що скаржитесь?
Він весело розсміявся:
— Прийшов познайомитися. Але я записався на прийом, я не без черги, я взірець дисципліни. Мені багато хто хвалить лікаря Марійку Олексіївну, ось і вирішив побачити. Вашого батька, Олексія Петровича, знаю й поважаю — гарний мужик. На будівництві його всі шанують, керівник справедливий, але й пазурі покаже, як треба.
— Може, ви на щось скаржитесь? Чим допомогти? — він дивився то на Марійку, то на Галочку.
— Не скаржимось, мені поліклініка подобається, нова, обладнання теж. Пощастило — приїхала, а тут якраз відкрили. А стара була… фу-у-у… — лікарка посміхнулася.
— Ну тоді не буду затримувати, мабуть, ще хтось чекає. Якщо що — телефонуйте, ось моя візитка. Дуже приємно познайомитися, — він вийшов із кабінету, усміхаючись.
— Охохо, Марійко Олексіївно, мабуть, ви йому сподобалися, якщо спеціально записався, — сміялася Галочка. — Так-так, я в цих справах розуміюся.
Через три дні Марійка вийшла з поліклініки й пішла додому. Ходила пішки, адже було недалеко. Раптом хтось покликав:
— Марійко!
Вона зупинилася. До неї швидко підійшов Олег Іванович.
— Здоровенькі були! Не секрет, куди прямуєте?
— Здоровенькі були. Додому йду після роботи, — відповіла вона.
— Давайте трохи поговоримо. Запрошую вас у кав’ярню, заодно пообідаємо. Ви, мабуть, втомилися. Як ви взагалі витримуєте скарги хворих?
— Звикла, нічого. Я завжди мріяла бути лікарем, ще з дитинства всіх лікувала й бинтувала, — сміялася вона, а в
