Щедрість
Арина й Даринка виросли в гарній родині. Арина була старшою, а Даринка — молодшою сестрою. Батьки виховували їх однаково, з любов’ю, але в дівчат були зовсім різні характери.
Арина з дитинства не могла пройти повз безпритульних котів чи собак. Всіх тягнула додому.
— Аринко, навіщо ти принесла брудного кошеня? — суворо питала мати.
— Мамо, у нього лапка болить, він кульгає. Давай залишимо, я його лікуватиму! — благала донька.
У багатьох дітей бувають такі періоди, але з віком вони минають. Але не в Аринки.
Бувають такі люди, що їх хочеться назвати святими через їхнє добре серце. Ось такою була Арина. Більшість із віком стають чорствими, але в Арини це переросло у справжню пристрасть.
Дівчата підростали. Арина вже стала дорослою, але в квартирі як і раніше тіснилися коти. Безнадійний хаос — кілька хвостиків, миття в ванній, миски з їжею на кухні, лотки скрізь. Коти носились, могли щось розбити, але Арина завжди їх захищала:
— Мамо, вони ж не розуміють, вони тварини!
З нею було безглуздо сперечатися. Закінчивши школу, вона вступила на ветеринара. Ніхто в родині й не сумнівався — це було її покликання.
— Аришко, з такою звіринею ти й заміж не вийдеш. Який чоловік витримає всіх цих тварин, їхні запахи, лікування? — казала мати, а Даринка підтверджувала.
— Знайдеться хтось. Не всі ж такі чорстві, як ви, — відповідала Арина.
Згодом вона з усіма своїми улюбленцями переїхала до бабусиної квартири. Бабуся недавно померла і залишила оселю саме Арині — мабуть, знала, що онучці вона потрібніша.
— Мамо, я так рада! Тепер у мене двокімнатна — в одній живуть коти, а в іншій я!
— Аринко, ти в цих котів і життя не побачиш. Воно пройде повз, а ти й не помітиш, — хвилювалася мати, бо боялася, що донька ніколи не знайде свого чоловіка.
Минали роки. Даринка вже закінчила інститут, коли раптом Арина оголосила, що прийде в гості не сама.
— Кого ж це вона ще приведе? — перепитали батьки. — Напевно, великого собаку підібрала, вона ж на таке здатна!
Але ввечері під дверима з’явилися Арина та… чоловік.
— Знайомтеся, це Максим! — мати відразу розплакалася від щастя. — Заходьте, діти, ми вам так раді!
За столом вона розпитувала, де вони познайомилися.
— Я їхала на ветеринарну конференцію, а Максим теж був там. Сиділи поруч, розговорилися. Виявилось, що ми на одній хвилі. Поверталися вже разом, — розповідала Арина, а він усміхався.
Максим виявився справжнім однодумцем — таким же любителем тварин, як і вона. Вони оселилися в Арини, облаштували притулок у кімнаті. Проживши разом деякий час, вони тихо розписалися. Весілля не влаштовували — гроші йшли на корм та ліки для тварин. Навіть у великому холодильнику зберігалися переважно ліки.
— Доню, навіщо ти нам нічого не сказала? Ми б хоча б невеличке свято зробили! — трохи образилася мати.
Але згодом родичі зібрали гроші та подарували молодим.
Минуло три роки. Арина не поспішала народжувати.
— Пізніше, мамо. Дай нам із котами розібратися, а потім уже й онуків народимо, — обіцяла вона.
Але доля вирішила інакше. Максим раптово помер від серцевого нападу у розквіті сил. Його не встигли довезти до лікарні. Він і раніше скаржився на самопочуття, але звинувачував напружений графік — робота у клініці, догляд за тваринами вдома.
Арина дуже важко переживала втрату. Батьки й Даринка підтримували її. Сестра навіть почала частіше їздити до неї, бо помітила — щось не так. Одного разу вона застала в квартирі хаос: лотки не прибрані, безлад скрізь.
— Аринко, що сталося? Це ж на тебе не схоже!
— Потім, Дарочко, потім приберу, — відповіла та.
— Давай разом, — запропонувала Даринка.
Вона зрозуміла, що сестрі потрібна допомога. Арина завжди дбала про тварин, а тепер навіть забувала їх годувати. Одного разу вона зізналася, що тепер підгодовує бездомних людей. Даринка занепокоїлася — серед них бувають різні. Але стежити за сестрою цілодобово не могла.
Згодом Арина наче пожвавішала, частіше посміхалася.
— Дякувати Богу, — говорила мати. — Молода ж, організм міцний.
Але одного разу сусідка поскаржилася на дивний запах у під’їзді й згадала, що до Арини ходить якийсь бездомний. Даринці все стало зрозуміло.
— Аришко, у тебе в квартирі неприємно пахне. Сусідка скаржиться, — обережно почала вона.
— Можливо, тому що я запрошую до себе дідуся, — прямо відповіла Арина. — Жалко його. Каже, що квартиру в нього відібрали шахраї. Я його підгодовую, навіть речі Максима віддала. Він ніби як батько для мене.
— Але навіщо в квартиру? — дивувалася Даринка.
— Та що в мене взяти? З цими котами я нічого й не назбирала.
— Ну не скажи! Хоч би телевізор не вкрав…
Але Арина лише махала рукою. На вулиці був мороз, і
