Без тебе, мамо, все змінилося…

Коли мами немає поруч, світ раптом змінюється. Ті самі вулиці, ті самі будинки, та сама пташка щебере під вікном — але все навколо здається чужим. Без неї ранок втрачає світлість, а вечір — свою затишність. Тиша… Вона облудна. Ніби укриває тебе м’яким покривалом, але всередині розриває безмовна пустота. Бо більше немає її ніжного голосу, її погляду, сповненого любові.
Ще вчора здавалося — часу повно. Ще встигнеш приїхати, обійняти, сказати те невимовне. А зараз — серце стискає біль і докори: чому не приїхав раніше, чому не зателефонував просто так, без нагоди? Ночі перетворилися на нескінченні. Закриваєш очі, а душа знову кличе: «Мамо…». І згадки нахлюнуються — солодкі й гіркі водночас. Як вона зустрічала тебе з роботи, як акуратно складала твої речі, як готувала твої улюблені страви. Як молилася за тебе щодня, навіть коли ти про це не знав.
Недільна порожнеча болить найсильніше. Бо саме в неділю завжди був час для мами. Колись були дзвінки, потім зустрічі, а тепер — мовчання в телефоні. Лише фотографія на стіні та ледь відчутний аромат її парфумів, який іногда мерещиться.
Але серце… Воно продовжує любити. Можливо, ще глибше. Бо з кожним днем усвідомлюєш, яким великим даром була мати. Скільки вона віддала, скільки пробачила, як безмежно кохала. І ця любов лишилася в тобі навіки.
Тому кожен день хочеться прожити так, щоб вона, десь там у тисячах світів, посміхалася. Щоб була гордою. Щоб знала: її дитина пам’ятає. І кохає. Так само, як колись 🌻.