Краще не кохати, щоб не було боляче
Марічка народила дитину пізно, майже у сорок років. До речі, її мати теж зробила це не рано. І якби не Наталка Петрівна, мати Марічки, яка так молилася за онуків, донька б так і не народила.
Успішний адвокат, Марічка жила роботою. Ніколи не була заміжньою, дітей не любила й не хотіла. Вона не просто не любила їх — вона не розуміла, що з ними робити. Заміжжя теж не вабило, настільки звикла жити для себе, що навіть не уявляла сімейне життя.
— Марічко, може, тобі варто звернутися до психолога? — пропонувала колега, ніби бачила в ній якийсь розлад. — Як же так — без родини, без дітей? Нудно ж… Самотність…
— Навпаки, без родини я почуваюся спокійно, — відповідала вона.
— А хто ж тобі в старості воду подасть? — нагадувала колега.
Але тут у Марічки була тверда позиція:
— А раптом пити не схочу?
З чоловіками взагальні були тільки клопоти. Траплялися й хороші — розумні, виховані, самодостатні. Але всі вони теж чекали смачного борщу, пиріжків, котлет. А в неї на це не було часу.
— Доню, коли ж ти подаруєш мені онука? — вимагаючи просила мати. — Я старію, скоро зовсім знемічнію й не встигну тобі допомогти. Невже так і не побачу онуків?
— Мамо, та ти ж теж пізно мене народила. Чому? — допитувала вона Наталку Петрівну.
Мати якось невиразно знизала плечима.
— У наші часи було нечемно жити без дитини, але й народжувати без чоловіка теж…
Наталка Петрівна все життя пропрацювала завідувачкою центральної бібліотеки, і ніколи біля неї не було чоловіків. Але все ж таки народила Марічку.
Та одного разу вона занепокоїлася — роки йдуть, а вона так і не народила, і, можливо, втрачає щось важливе. Тепер вона почала помічати сімейні пари. Якось їхала на роботу й побачила з вікна авто на автобусній зупинці батьків із двома малими дітьми.
— Якщо стоять на зупинці, значить, авто в них немає, — подумала вона. — Чоловік у спортивних штанях, певне, грошей зовсім немає.
Марічка подумала про свій солідний рахунок у банку, уявила майбутню відпустку біля моря під пальмами. На той момент їй було тридцять вісім. Вона й до вагітності підійшла, як адвокат — усе мало бути чітко, треба обрати, від кого народжувати. Вона розуміла: якщо щось станеться, у дитини має бути батько. Бо не дай Боже, залишиться сиротою.
Батька підбирала ретельно. Зупинилася на Андрієві — він був прокурором і молодшим за неї на три роки. Вагітність планувалася свідомо, без кохання, але з відчуттям обов’язку. Не приховуючи цілей, сама підійшла до нього.
— Мені треба з вами серйозно поговорити, — якось сказала вона, подаючи документи на підписі. — Але не тут. Увечері в кафе?
Той здивовано підняв очі й погодився.
— А в чому суть? — поцікавився. — Хоча гаразд, я згоден.
У Андрії вона бачила ті ж риси, що й у собі. Подобалося, що заради логіки він міг пожертвувати багать
