Ось сон, дивний та сумний, ніби привид минулого.
Оксана вийшла заміж пізно у двадцять пять. Наречений їй дістався не зовсім нікчемний, але й заздрість подруг не викликав. Чи любила вона його? Навіть сама не знала. Звикла. Народила сина. Сашко ріс розумненьким, спокійним про що ще мріяти? А вона й не мріяла. Погодилася, що її Вітя людина нудна, без іскри. До того ж скупий. Оксана навіть перестала звертати увагу. Працювала в школі, у групі продовженого дня, піклувалася про сина от і все життя. А колись вона була красунею, і багато хто, ой багато хто, за нею зітхав! Білява, коса хвилею обвивала тонку шию. Фігура на заздрість усім! Одним словом розумниця й красуня. Такій би орла в чоловіки.
Родичі Вітю не любили, посміхалися з нього. Він і справді не вписувався в їхнє коло: у розмовах не брав участі, жартів не розумів і завжди поспішав Оксану:
Пізно, ходімо додому! Завтра рано вставати!
Їх і запрошувати перестали. Так і жили, як на околиці світу.
Старость, безрадісна й сива, підкралася непомітно. А що бачила Оксана в житті? Нічого і не бачила. Відпочивали лише у санаторії заводу, де Вітя працював інженером. Санаторій був таким же посереднім, як і сам Вітя: триразове харчування, а ввечері танці. На танці подружжя Коваленки не ходили.
Навіщо туди? питав Віктор. Там шукають пару. А нам це ні до чого. Так, Оксанко?
Оксана покірно кивала.
Купувати модний одяг у магазинах Вітя їй теж не дозволяв.
Дорого! На ринку в кіоску набагато дешевше, там товар непоганий, із Турції.
Оксана зітхала, не сперечалася.
А потім сталося лихо: Віктор раптом почав забувати. І не так вже старий був, і виглядав навіть краще, ніж у молодості але ось тобі! Лікар поставив страшний діагноз: рання деменція після кількох інсультів. Тепер Віктор ледве впізнавав сина й онуків.
Хто ці діти? питав він у Оксани.
Віточку, ніжно, як малому, говорила вона. Це ж Данилко й Олесь, наші онуки. А той, що старший, Сашко, наш син.
А чому я тільки зараз про це дізнаюсь? Вони що, нещодавно приїхали? дивувався Вітя.
А через пять хвилин знову питав:
То хто в нас сьогодні в гостях?
А її впізнавав. Як же й не впізнати, коли вона доглядала за ним, як за дитиною! Якби не Оксана, так би і виходив на вулицю у домашньому. Тепер, коли всі гроші перейшли до неї, і, здавалося б, можна було купувати собі гарні речі бажання зникло. Не через ощадливість. Просто відвикла. Байдуже проходила повз бутики, але чоловікові брала дорогі делікатеси нехай порадіє. Вітя ходив за нею, як теля за матірю. Коли Оксана збиралася в магазин, він благав не залишати його надто довго. Боявся, що вона його покине. Одного разу сказав:
Як же я тебе люблю! Бо ти усе для мене! Без тебе я загину
Ніколи раніше вона не чула від нього таких слів. Недарма кажуть: «Не було б щастя, та лихо допомогло». Тільки навіщо їй таке щастя зараз? Оксана зачинялася у спальні, плакала. Потім витирала сльози, щоб Вітя не помітив, і йшла виконувати свій обовязок далі.
Цю історію мені розповіла сусідка, вродлива, струнка, незважаючи на роки, жінка. Ані тіні жалю про свою долю я не побачила на її обличчі. Соромлячись, вона додала:
Я своєму Віточці віршик склала. Хочеш послухати?
*«Мій вірний друг, завжди поряд,*
*Я кермую, а ти мій флот.*
*Плутаєш дати? Знаю, знаю,*
*Зиму з літом переміняв*
*Молюся Богу, що є сил,*
*Щоб ти мене не забув!»*
Я обняла Оксану і подумала: «Сил вам і терпіння».
