‑ Андрій, сьогодні в мене до тебе дивне прохання,‑ сказав Денис, трохи зупинившись, а потім продовжив,‑ треба буде спостерігати за однією дівчиною, ось її фото…
‑ А мій пост у службі безпеки?
‑ Заміну знайду, банк без охоронців не залишиться. Це моя особиста прохальна, або, як кажуть, особливе завдання від директора філії, якщо таке формулювання тобі підходить. До чотирьох годин ти маєш приїхати сюди…
Денис вже кілька років очолює маленький регіональний банк у місті Івано‑Франківськ, хоч і в сусідньому місті. Після закінчення інституту він почав розвозити кредитні картки по домівках, а потім його старання помітили, і тепер у нього престижна посада, стабільний дохід у гривнях і котедж у елітному передмісті. Сімейного щастя, однак, так і не склалося.
У рідному місті у нього був повільний роман з продавчицею книжкової крамниці, вже навіть про весілля говорили, а в банку до неодружених ставились підозріло. Одного разу в парку Галина несподівано сіла на лавку і сумно промовила:
‑ Знаєш, усі радять мені вийти заміж за тебе. Батьки, подруги – «з таким чоловіком не будеш знати біди».
‑ І що в цьому поганого?
‑ Нічого, тільки я, Денисе, кохаю іншого. Ще зі школи. Я намагалася полюбити й тебе, та не виходить. Напевно, занадто багато наївних книжок перечитала.
Розставання його підкорило. Коли випала можливість переїхати до іншого міста, він погодився одразу – легше забути.
У новому місті йому одразу надали двоповерховий котедж. Що робити на двох поверхах одному? Спробував привезти матір, та вона різко відмовилась:
‑ У своєму будинку я живу з дитинства. Тут поховані мати, дід, батько, і я з ними спокійно лягатиму.
‑ Тобі ще рано думати про смерть.
‑ Про смерть треба думати завжди, так само як про життя. А ти будуй своє гніздо, я буду приходити до тебе внуками годувати.
Гніздо стало будувати швидко. На роботі давно вже знали, що новий молодий директор банку холостий, і його оточували увагою. Денис залишався суворим і недоступним, вирішивши не заводити навіть короткочасних службових романів.
Одного разу на дні народження сусіда він познайомився зі Зорею. Дівчина вразила скромністю і беззахисним поглядом. Вона одразу зізналася, що вже була заміжня, проте Денису це не зупинило, і вони почали зустрічатися. Іноді вона залишалась ночувати в його котеджі, вони сиділи на терасі, спостерігаючи, як ніч розквітає, розмовляли про все під небом, що мерехтіло, як тисячі вогників.
Проте такі вечори були рідкісними. Банківські справи часто змушували Дениса сидіти у кабінеті до глибокої ночі. Зорея працювала на текстильній фабриці, двічі на тиждень була у нічній зміні, а решту часу спала після обіду.
Через півроку після знайомства Денис запропонував їй жити разом:
‑ Можеш спати у мене до вечора, а можеш навіть кинути роботу – наші заробітки достатньо. Створимо сім’ю, бо касирки банку вже мене надокучили.
‑ Я вже створювала сім’ю,‑ тихо відповіла вона,‑ і це мене не радує. Давай почекаємо, нам і так добре разом, правда?
‑ Хоча б переїхай до мене.
‑ Не кваплюсь, я вже звикла до самотності…
Денис не наполягав. У банку теж почалися проблеми: один співробітник видавав кредити клієнтам з поганою кредитною історією за хабар. Денис викликав його в кабінет:
‑ Константине Петровичу, чому так багато помилкових виплат?
‑ Людям трапляються хвороби, втрата роботи…
‑ Тоді чому вони втрачають роботу і банк їх банкрутом проголошує? У боржника ж чотири позики в інших банках.
‑ Я перевіряв, нічого не виявив, можливо, бюро помилково записало.
Врешті-решт працівника звільнили, залишивши гіркий присмак. Чи можна довіряти людям у цьому місті? Зорея все ще не хотіла ставати «людиною назавжди», щось її тягло.
У суботу Олена, сестра Зорі, під час обідньої перерви відправилась спати перед нічною зміною, а Денис вирушив на вокзал чекати кореспонденцію. На платформі він помітив свою скромницю, що поспішала в потяг з великою сумкою – очевидно, нічна зміна.
Повернувшись додому, він подзвонив на фабрику. Довго не брали трубку, доки не прозвучав мужський голос:
‑ Охорона, чому ви дзвоните у вихідний?
‑ Чи працюєте сьогодні?
‑ Я працюю, а фабрика – ні.
‑ І нічної зміни у вас немає?
‑ У нас її і не було. Кому макарони вночі потрібні?
Денис задумався. У неділю ввечері Олена прийшла на терасу, сказала, що зміна пройшла, як завжди, і тепер ночі працюватиме лише у п’ятницю.
Тоді Денис не сказав їй нічого, а у п’ятницю викликав до кабінету Андрія зі служби безпеки…
У ту ж п’ятницю Олена збиралася їхати до бабусі в село. Взяла Насті цукерки, пряники, плюшевого ведмедика, заповнила велику сумку продуктами, бо в селі магазин був скромний, а пенсія бабусі – не гнучка.
Настя грала у дворі з кошеням, побачила маму, підбігла до неї. На подвір’ї стояла бабуся.
‑ Як ви? – спитала Олена.
‑ Все гаразд,‑ широкою усмішкою відповіла бабуся Катерина,‑ навчаємося читати.
‑ Приступи у Насті були?
‑ Вранці було погано. Я
