Бажання жити
Марія Петрівна сиділа у вікно. Вимити його ні сил, ні бажання не було. Сад зацвірчав кропивою йогою, а лопухи простягалися, немов килим. Але й це Марію Петрівну не турбувало. Зима була сувора, морозна, і останнє здоровя відняла. Навіть коли б захотіла, боротися з бурянами вона не змогла б. По дому тепер пересувалась з великою важкістю. Огород? Забудьте. Стара печка диміла, труба, певно, засмічена, а дрова треба економити. Тож Марія Петрівна топила печку не кожен день, ходила у валянках і потертому пальті. У магазин виходила ще рідше що б їй треба? У лютому підхопила сильну простуду, думала, що вже не підкаже з неї. На допомогу прийшла сусідка Галина, яка і викликала лікаря. Лікар оглянув Марію Петрівну швидко, потім задумливо похитав головою:
Ліки не завжди допомагають. Головне бажання жити і боротися з хворобою.
Я вже стара, відповіла Марія Петрівна, відвернувшись.
Бажання жити згасало з кожним днем. Навіщо? Для кого? Але хвороба відступила. Галина приходила щодня, приносила гарячий борщ, заварювала свіжий чай.
Не хвилюйся, Галочко, заохочувала Марія Петрівна. У мене дома робіт навалом.
Нічого, все встигну, відповідала Галина, розпалюючи печку. Василю наказала, він у суботу дрова підріжуть. Тепло ж треба, а ти
Галині було близько сорока, бойка, працьовита, завжди з посмішкою. Колись вони з Миколою, сином Марії Петрівни, навчались в одному класі. Микола поїхав до міста на навчання, залишився там, одружився. Дружина його Олена, була красуня, ніжна, але міська. Приїжджали в гості, а то й води з колодязя не набирали, то й з прополкою не допомагали. Марія Петрівна не розсерджувалась, бо головне щоб Коленька був щасливий. Пізніше народився онук Славко, кумедний малюк. Коли підріс трохи, відправляли його на літо в село. Дитині в селянській тиші найкраще свіже повітря, простір. З часом Славко став рідше їхати, як і вся родина. Декілька разів за літо, а потім після Нового року. Одного літа Олена, жуючи гілочку кропиви, вигукнула:
Маріє Петрівно, навіщо ви так садите? У вашому віці
Приїдьте в серпні, зберемо врожай. На зиму всього вистачить, виправдовувалась Марія Петрівна.
Мамо, Олена каже, підхопив її Микола. Що, нам купити щось треба?
У магазині лише хімія! відмахнулася Марія Петрівна. А тут усе своє, натуральне.
До кінця серпня Марія Петрівна крутала банки з хрусткими огірочками і сливовим компотом. Думала, що взимку відкриватимуть компот, згадуватимуть старі добрі слова. А коли випав перший сніг, сідала в’язати шкарпетки та рукавиці. Для Олени менші, рожеві чи жовті з візерунком сніжинок. Для Миколи зі Славком сірі, сині. І дарувала їх на зимові канікули.
Куди ви так навязали? хмуро запитала Олена. У нас вдома склад як у складу.
Та в теплі, сміялась Марія Петрівна, розуміючи, що подарунки її не дуже користуються. Олена модниця, а Микола всюди в машині, проте вона все ж в’яже петлю за петлею.
Кілька разів Микола кличе маму переїхати до міста.
Квартирку купимо, опалення, воду.
Ні, синку, не поїду. Тут мій дім, дитинство, молодість, спогади про твого батька. Тут моє життя. Приїжджайте частіше.
Частіше А робота?
А ви в відпустці. з надією промовляла Марія Петрівна.
Відпустка в селі? здивувалась Олена. Рік працювати за відпустку в селі? Ні, ні!
Марія Петрівна лише кивнула. Хотіла бути ближче до сина, та переїхати не зважала. Усе її життя пройшло тут. Єдиний раз вони з батьком Миколи їхали у великий в обласний центр, коли ще були молоді, хотіли подивитися, як живуть у місті. Після того не було часу, а в місті лише суєта, метушня, пилюка. У селі спокій, добра.
Чоловік Марії Петрівни помер двадцять років тому. Микола ще навчався в інституті. Марії Петрівні було самотньо, але вона не кликала сина назад. Розуміла, що в селі перспективи обмежені. Жила в очікуванні, коли син з родиною знову приїде. А тепер нікого не чекати. Минулого літа вони розбилися в автокатастрофі, коли їхали в гості. Лоб у лоб з вантажною фурою усі троє загинули. З того часу у Марії Петрівни зник інтерес до життя. Сидячи біля запиленої приоткритої вікна, вона згадувала маленького Коленька, Славка, обличчям східне до матері, а вчинками до батька. Сльози повільно стікали по зморшкуватій щічці.
Тьотя Маша, як здоровя?! дзвінкий голос Галини повернув Марію Петрівну в реальність. Сусідка стояла біля низького паркану напроти вікна.
Нічого, нічого, Галочко. А у вас як?
Ось і добре! Пиріжки спечу, з цибулею свіжою, зайду на чай ввечері, відповіла Галина і поспішила до дому.
Через кілька годин Марія Петрівна все так же сиділа у вікно, лише закривши його. Смеркавало вечір, повітря ставало свіжішим, і комарі вже не турбували. Сусідські ворота розчинилися, і звідти віртів Шурко, дванадцятирічний син Галини. За ним вийшла сама Галина, несучи під рушником тарілку. За нею поспішала Аня, тримаючи за руку маленьку Зою. Сестрям було вісім і три роки. У Галини велика родина: чотири старші сини, дві молодші донечки, а зараз вона ще й вагітна. Василь, чоловік Галини, міцний чоловік, не пє, виріс у великій родині з девятьма братами і сестрами, мріяв про велику дружну сімю. Галина була цьому лише раді.
Шурко, налий води! командувала Галина, входячи в будинок Марії Петрівни. Тепер тьотя Маша швидко розбереться. Пиріжки ще не охолонуть.
Галочко, ти зі мною вже старенька граєш.
Не чужі ж ми, стільки років живемо поруч. Таблетки сьогодні випили?
Пили, зітхнула Марія Петрівна. А навіщо вони мені? Швидше б мене вищий Богом підняв.
Це марно! Якщо віриш у Бога, то таке казати не варто. Не все земне вже змінене, а ось і не забирає.
Та які у мене справи.
Бабо Маша, а це що? запитала Аня, вказуючи на незавершену рукавицю, з якої торкалися спиці.
Це рукавичку в’язала, та не закінчила, відповіла Марія Петрівна.
Гарна. Рожевка. Мяка, ніжно погладила Аня рукавичку. Подаруйте мені, коли закінчите.
Чому б і ні, розгубилась Марія Петрівна. Подарую.
А для Зої звяжеш, менше? Червоненькі.
Тихай! жартувала Галина, підсміюючи доньку.
Я, можливо, й сама в’язати навчусь, мрійливо сказала Аня. І собі, і Зої. І Шурку. І всім! Бабо Маша, навчіть мене в’язати.
Приходь, Анечко, завтра почнемо.
Прийду! пообіцяла Аня.
Шурко приніс два відра води. Електричний чайник, подарований колись Миколою, ввічливо закипяв. Сіли за чай.
Знову обіцяють хлопцям, сказала Галина, вказуючи на свій круглий живіт. Посміхаючись, додала: Якраз вчасно, кінець літа, урожай, а я не знаю, як усе встигну. Та якось розберемося.
Галина розповідала, що старший цього року залишиться в місті на літню практику, середній ще не склав два річні іспити, а Василю підвищили до бригадира. Марія Петрівна слухала наполовину, дивлячись на Галину, на дітей, які розлітали пиріжки. Душа її розтопилася, стало тепліше. Хочеться вранці бути здоровою, щоб навчити в’язати Аню. А в шафі вже купа пряжі, достатньо для маленького новонародженого, для шкарпеток і рукавичок на всіх. Якщо не вистачить купимо. До кінця літа треба поправитися, а хто ж допоможе з засолками і малим? Батьки Василя давно вже не живуть, а без бабусь дітям важко. Бабуся має бути. Сухі губи Марії Петрівни розтягнулися в легку посмішку від цих думок. Маленька Зоя почухала очі кулачком і зітхнула.
А казки треба згадати, прошепотіла Марія Петрівна.
Які казки? здивувалась Галина.
З щасливим кінцем. Обовязково з щасливим кінцем, погладила Марія Петрівна сонну Зою по голові. І зново відчула, що її ще потрібно.
