Серце батька не знає ані формул, ані вигоди — я просто допоміг синові, який найбільше цього потребував.
І хай тепер він мене ненавидить — я все одно залишаюсь його батьком.
Я вже немолодий чоловік, і, можливо, це звучить дивно, але я й досі вірю, що батьківське серце відчуває так само глибоко, як і материнське. Просто ми, чоловіки, про це мовчимо частіше, стискаємо біль у кулак. Але я вирішив написати. Щоб хоч хтось дізнався, що я не зрадник, не боягуз, не той, хто сіє розбрат між синами. Я — просто батько. І зробив так, як підказувало мені серце.
У мене два сини. Виховував їх із любов’ю та справедливістю. Принаймні, сам так вважав. Старший — Олексій, був тихим, задумливим, слухняним. Замкнутий, але добрий. Молодший — Богдан, із дитинства був як буря: завжди в центрі уваги, завжди в русі, з вогнем у очах і впертістю, яка не піддавалася ні логіці, ні проханням. Вони були різними. І обидва — моїми.
Час минав. Хлопці виросли, закінчили університети, одружилися. Богдан пішов у бізнес. Спочатку було важко, але потім усе налагодилося. Відкрив компанію, потім ще одну, залучив до справи й дружину. Вони ні в чому собі не відмовляли: дорогі авто, три квартири — дві вже записані на дочок, відпочинок лише за кордоном, ресторани, бренди, вечірки. Було чим пишатися — так, Богдан вибився вперед. Він уміє досягати свого.
Олексій залишився в рідному Чернігові, працює у міській раді. Його дружина — вчителька. Доходи скромні, квартира стара, меблі — ще з тих часів, коли ми з їхньою матір’ю лише починали життя разом. Вони не голодують, ні. Але якщо порівнювати — вони немов у іншому світі. У них усе за розкладом, по знижкам, без надмірностей. Його дружина — жінка складна. Постійно нарікає, підштовхує Олексія зрівнювати себе з братом, шепоча, що вони недостойні такого життя, що їм треба допомогти. Каже, що я, як батько, мав би все розділити порівну. Але хіба можна розділити долю?
Моє серце розривалося між ними. Я бачив, як один живе в достатку, а другий — у очікуванні зарплати. Я не міг спокійно дивитися, як син, в чиїх очах щораз менше світла, перетворюється на людину без надій. Його дружина тиснула, він мовчав, але я ж відчував. Відчував, що він згасає.
Тож я наважився. Була в мене стара ділянка під Одесою, дідична. Земля біля моря, гарна, але запущена. Я її продав. Вигідно. Нікому не сказав. І всю суму віддав Олексію. Без розписок, без умов, без обіцянок. Просто дав — від серця. Нехай зроблять ремонт, куплять авто, одяг синові, нехай хоч раз відпочинуть, як люди.
Але я не врахував одного — пліток. Мабуть, дружина Олексія не втрималася й похвалилася. Або виклала фото в мережу. Через тиждень мені подзвонив Богдан. Я не впізнав його голос. Він кричав. Звинувачував. Говорив, що я зруйнував його повагу, що завжди любив Олексія більше, що я зробив із нього ледаря. Він сказав: «Забудь, що в тебе є молодший син! Я тобі більше не рідний!» І кинув слухавку. Я не встиг сказати, як ним пишаюся. Як люблю. Як болить чути такі слова.
Минуло три місяці. Він не виходить на зв’язок. Не відповідає ні на дзвінки, ні на повідомлення. Я пишу йому короткі слова: «Я тебе люблю», «Прости мене, сину», «Ти мені не байдужий». Мовчання. І знаєте, я все одно не шкодую. Так, мені важко. Так, я страждаю. Але я зробив так, як вважав правильним. Бо якщо не я допоможу синові, який ось-ось здасться, то хто ж?
Наївно чекати, що всі зрозуміють. Навіть рідні. Іноді добро завдає болю. Іноді справедливість — це не рівний поділ, а те, що потрібно саме зараз. Можливо, я не поверну сина. Але я не можу перестати бути батьком. Я не каюся. Я просто молюся, щоб одного дня Богдан зрозумів: я не обирав між ними. Я просто обрав любов.
