– Юлі, як побачиш, ця стара язик знову покличе нас до себе! – Богдан нервово стукає пальцями по рулю. – І ти, як завжди, погодишся!
– Перестань називати її так, – Юля зітхає. – Галина Ковальшин – мати твого батька, і вона зовсім одна. Не думаєш, щоб її пожаліти?
– Жаліти пчілки, – сухо буркнув Богдан. – Усі п’ять років поїжджаємо до неї на вихідні. А вона? Ти б хоч раз почула подяку? Вона все час потерпіла: то суп недосолений, то підлога не так помита…
Юля мовчала, дивлячись у вікно на смеркото, яке йшло повз. Шлях до бабці чоловіка завжди був довгий, хоча й був лише півгодини від Києва. Ці виїзди давно стали джерелом конфліктів у їх сім’ї, але Юля настоювала на них. Щось в ній не дозволяло зневажати одиноку старійку.
– І взагалі, чому після смерті батька ми повинні займатися її речами? – продовжував озлива Богдан. – У неї є ще син – Микола, мій дядько, й навіть тут. Чому він не допомагає?
– Ти ж знаєш, що він живе в іншому місті…
– І що? Рік раз не може приїхати? А рік принести грошей? Ах, забув, у нього ж є більш важливі справи!
Машина від’їхала на придорожню стежку. Попереду простягався старий дерев’яний будинок із синіми відшліфами. Незважаючи на свій вік, в двір був у порядку: обстрижені доріжки, рослинні грядки, яблуні й сливи в саду.
– Приїхали, – тихо сказала Юля.
Богдан заглушив двигун і поглянув на дружину.
– Сподіваюся, сьогодні обійдеться без її жалів з хворобами.
– Богдане! Їй вісімдесят три! У такому віці хворіють – це нормально.
На звуки мотора з тиличка вийшла невисока старуха в синьому льоновому халаті й білому фартуску. Її сірі коси були зібрані в стрункий волос ї, а спина тримала старомодні окуляри в металевій оправі.
– Приїхали, маленькі! – голос Галини Ковальшин звучав несподівано бойко для її віку. – Думала, і не доживу сьогодні.
– Добрий день, Галино Ковальшин, – Юля посміхнулася, витягнувши з машини торби з продуктами.
Богдан лише кивнув, мовчки рушив до будинку.
– Підписала пиріжки, – сором’язливо ходила старуха. – Яблук і капусти. Знаю, що Бодя пиріжки з капустою любить…
Юля ще раз підстрибнула і пішла вслід за бабусею. Усередині було прибирати, пахло печивом і травами. На столі, обущим льоновим стелати, вже стояв самовар і тарілки з пиріжками. Галина Ковальшин завжди приготовувала їх до приїзду.
– Галино Ковальшин, вам ж не можна довго стояти, – з укором сказала Юля. – Ми б могли щось самостійно зробити.
– Ох, дівчино, старі звички не викинеш. Уся життя готувала – на будівництві в столовій, додому батька й синам. Руки самі тісто мерщаться, навіть коли ноги вже не сміли.
Богдан, тим часом, зійшов на подвір’я, приніс охапку дров.
– Галино Ковальшин, у вас уже аж дров особливо злило. Піду до сусіда, попрошу завтра привезти.
– Дякую, Бодянко, – бабуся посміхнулася. – Ти, як батько – завжди туркався. Царство небесне…
Богдан нахмурився. Підняття теми батька завжди викликало в нього суміш почуттів. Семен Іванович помер п’ять років тому після довгої хвороби. Всю життя тарав сім’ю, працював на заводах, виховував сина. А молодший брат Микола вирив у столицю, швидко одружився й прирвав усі зв’язки з близькими.
– Сідайте погодити, – Галина Ковальшин задосить. – Юліеко, витяги медвідь із комода, малиновий. Я його спеціально для вас зберігала.
Украдливо, як зазвичай, Галина Ковальшин запитувала про життя в місті, роботу, здоров’я. Богдан відповідь кельце, а Юля намагалася підтримати розмову.
– А когда дітей заведете? – раптово запитала Галина Ковальшин. – Щоб відповіли перед життям.
Богдан раптово задохнувся. Це питання випадало кожного разу, і кожного разу вони втекали від відповіді.
– Галино Ковальшин, – тендітно початок Юля, – ви ж знаєте, у нас зараз тільки робота. Бодян рухається на підвищення, я щойно переводилася в нову школу…
– Робота, та що, аж як пропущений життя? Мій Семен, він і чував напроти, а потім – і нема. А діти – радість у старості. Тільки ви й лишалися…
Галина Ковальшин раптово замовкла, задумливо глянувши в вікно, де зменшувалися сутінки.
Після чаю Юля, як завжди, почала прибирати з столу й мити посуд, а Богдан вирушив поправити перехворену даху сараю. Галина Ковальшин сіла в своє любиме крісло і витягла старий фотоальбом.
– Юлі, – покликала вона, коли Юля вже висли з посудом, – посідай поруч, подивись фотографії.
Юля присіла поряд. Цей ритуал був для неї добре відомий – кожного свого приїзду Галина Ковальшин витягала альбом і розповідала однотипні історії. Але сьогодні було щось інакше.
– Віддивляйся, – старуха вказала на пожовкувату фотографію, де молоді жінки стояла біля високого чоловіка. – Це я з Іваном, моїм чоловіком. Тоді лише пішли.
– Ви така гарна, – іскренно захопилася Юля.
– Так, була першою красунею в селі, – слабко посміхнулася Галина Ковальшин. – Іван три роки за мною охаживав, а я все нос піднімала. Горда була.
Вона перевернула сторінку.
– А тут мої хлопці – Семен й Микола. Семен – всюдова тінь від батька, серйозний, відповідальний. А Вітка – вся в мене, рішучий, веселий.
– Галино Ковальшин, а чому так рідко бачаєте Миколу? – осторожно запитала Юля.
Старуха зітхнула й змахнула альбом.
– Винна я йому, – неочікувано сказала вона. – Усі роки Семена більше любила. Він старший, допомагаючи. А Вітка… Вітка пізніше народився, темпераментно-то вже сил не вистачало. І характером зі мною – такий же перемітний. Постійно з ним ссорилася.
Юля здивовано подивилася на мачуху. За п’ять років знайомства Галина Ковальшин нічого не казала про свою провину до молодшого сина.
– Коли Іван помер, Семен уже зроста, працював, сім’ю заснував. А Вітка – учень ще. Тяжко нам припало. Я по три основи працювала, щоб дітей виходитьі. Семен допомагав – додатково підбігав, до армії не хилиться, як інші. А Вітка…
Галина Ковальшин замовкли, пальці її нервово теребили край фартушка.
– Він втек, як тільки школу закінчив. До столиці поїхав, сказав, що тут їм не життя. Може, й був правий, але ті слова… Я ще й досі як заноза в серці. Не зуміла йому любови дати, скільки було треба. Усе для Семена вибігло.
У цей час заключилась двері, і до кімнати увійшов Богдан, вкритий землею й стружками.
– Дах починав, – сказав він. – Повинен до наступнього літа витримувати.
– Дякую, мій, – Галина Ковальшин підвела з крісла й направилася до кухні. – Скоро руки промий, я тобі окрошку наллю. Пам’ятаю, як ти її любить.
Богдан хотів щось заперечити, але передумав. У його очах між миття бабуся рідко називала його «мій».
Вечір продовжувався спокійно. Галина Ковальшин запитувала про плани на відпустку, давала поради для саду (у Юлі і Богдана був невеличкий садово-огородний дім за містом), розповідала смішні історії. Богдан поступово розм’якав, навіть кілька разів іскренньо розсміявся над історіями бабусі.
Коли прийшло час уїзжати, Галина Ковальшин, як завжди, почала прибирати їм подарунки – баночки з медом, засолені огірки, пиріжки.
– Галино Ковальшин, зачого так багато? – заперечила Юля. – Ми ж через тиждень знову приїдемо.
– Беріть-беріть, – настаючи літня. – Мені не жаль. Сама ж я так само не з’їм.
Уже у машині, від’їхавши від дому, Богдан раптово порушив мовчання:
– Ти знаєш, сьогодні бабуся була такою не такою…
– У якому смислі? – Юля оберталася до чоловіка.
– Не шип… Більше відкритою. Як зараз звично брюкає і скаржиться, а сьогодні більше запитувала.
– Так, я також помітила, – кивнула Юля. – І про Миколу говорила… Признала, що до нього нечесна.
– Правда? – здивувався Богдан. – Ніколи б не подумав, що вона здатна признати свої помилки.
Додому вони повернулися пізно. Стила з місць подарунки бабусі, Юля знайшла в торбині конверт з її ім’ям. Усередині лежало листівка, написана зв’язним, але трохи дрожущим почерком.
«Дорога моя Юлі!
Написала вам, не зважаючити висказаться. Стара була, а гордість залишилась. Дякую за все, що ти мене робить. За те, що тепленький відвезеш, хоч і не хоче їхати. Я ж бачу, як він поморщається кожного разу. Не обіжаюся, заслужила.
Не зуміла з вами дітей дати достатньо любові. Семена більше звав на відповідальність, ніж на ласку. А Вітка й зовсім відкинула своєю суровістю. Тепер однією залишилася. Але коли бачу, як ви з Бодянком разом, як підтримуєте – легше. Значить, не все то щире.
Може, коли діти з’являться, навчите бабушку не забувати, навіть якщо і стара і воркітлива. Дуже хотілося б, щоб у будинку знову дитячий сміх почувався.
До вас, і себе бережіть.
Твоя Галина Ковальшин»
Юля перечитала листівку кілька разів, відчуваючи, як горло злегка застровується. Вона ніколи не думала, що старуха так переживає про своє самотність.
На наступний день Юля зателефонувала до справ ручника й довго втілювала номер Миколи Івановича Крівчикова у столиці. Коли нарешті дозвонилася, на іншому кінці дроту затише.
– З чого у вас мій номер? – нарешті запитав чоловік.
– Я дружина Богдана, вашого шурина. Галина Ковальшин… ваша мати… вона дуже кажется вам.
Знову повисло мовчання.
– Передайте їй, що я зайнятий, – сухо сказав Микола. – У мене своя життя.
– Вона признає, що була нечесна до вас, – швидко сказала Юля, побоюючись, що розмова перерветься. – Вона часто всповнювате, глядела ваші дитячі фотографії…
– Послухайте… що вас…
– Юля.
– Послухайте, Юля. Я жовтному рік. Пізно мати спохвалитися. Усе життя я був для неї обузою, зайвим ртом. Даже коли вступив до інституту, вона не раділа, а тільки вимагала, коли почну гроші отримувати. А тепер, значить, вспоминала, що у неї другий син є?
– Микола Іванович, люди змінюється…
– Не у вісімдесят три, – перервал він. – Всего хорошего.
У трубці почулося коротке дзвін.
Всю тижневу Юля думала про Галину Ковальшин і її листівку. В п’ятницю вечором вона рішуче підійшла до чоловіка:
– Бодя, завтра поедем до бабусі поранньо. Мусимо їй сад упорядкувати.
Богдан здивовано підняв брови:
– Сад? Але ми ж звичайно днями…
– Знаю, але мене здається, їй тепер важлива наша допомога.
На наступний день вони виїхали раніше. По дорозі Юля розповіла чоловіку про листівку і неуданий розмову з Миколою. Богдан слухав мовчки, кріпко прищіплював руль.
– Ніколи не думав, що вона переживає про це, – нарешті сказав він. – Вона здавалась такою… самодостатньою.
– Це захистова реакція, – м’яко відповіла Юля. – Їй просто не вистачає любові. Як і нам.
Коли вони під’їхали до будинку Галини Ковальшин, Богдан раптово помітив, що ворітця не заперезятся. Це було стрімко – бабуся завжди старалась заперезити двір на ніч.
– Щось не так, – тривожно сказав він і швидким кроком направився до будинку.
Двері були настільки відкритим. У будинку зумовлена тиш.
– Бабуся! – кликнув Богдан. – Галино Ковальшин!
Вирущого не слідвало. Вони обошли весь будинок – порожньо. У спальні була аккуратно заситий ліжка, на кухоні стояла вимита посуда. Як ніби господиня вийшла на хвилинку і має лише вернутися.
У саду вони знайшли Галину Ковальшин. Вона сиділа на лавці під яблунею, притискуючись до стовбура, ніби задремала. У руках тримала старий фотоальбом, розкритий на сторінці з фотографією двох хлопців.
– Бабуся, – тихо кликнув Богдан, але вже зрозумів, що старуха його не почує.
Похорон був скромним. Прийшли сусіди, кілька колег з роботи. Микола не приїхав, хоч Юля добилася до нього і повідомила про смерть матері.
Після похорон, розбирадячи служби в будинку Галини Ковальшин, Юля знайшла ще один листівку – звернений до Миколи. Він був написаний тією ж дрожачою рукою, але, судячи з дати, знайшов давно, ніж до неї.
«Синку мій, Віткин.
Написала тебе, хай і знаю, що ти не прочитаєш. Скільки літ минуло, а я все не рішаюся відправити цей лист. боюсь, що викинеш, не читаючи.
Прости мене, якщо зможеш. Не вміла я любити правильно. Думала, що любов – це, коли годиш, одягаєш, даєш дах над головою. А чого в душі у тебе творилось – не запитувала. Семена я також не заснажала ласкою, але йому легче було – він старший, на нього рівняли, ім гордилися. А ти завжди був у тіні брата.
Помниш, як ти стихи писав у школі? А я тільки казала: «Займуйся справами, а не глупостями». А вона учителька твоя, Вера Нікольова, приходила, казала, що у тебе талант. Да тільки де тепер той талант…
Кожен день згадую, як ти їхав. Стояв на порозі з валізочкою, такий рішучий, такий чужий. А я і тоді не нашов слів, щоб зупинити тебе, щоб сказати, як люблю. Тільки і казала: «Гроші не забувай відправляти».
Прости мене, сино. Не знала я у того, що любов – це, коли про це говориш, коли обіймаєш, коли гордиться просто так, без причин. Завиціло пізно зрозуміла.
Твоя мати»
Через місяць після похорон, коли Богдан і Юля приїхали в будинок Галини Ковальшин, щоб забрати решту речей, у двір стояла чорна машина з столичними номерами.
На тиличку сидів посівий чоловік, дивно схожий на Богдана. Він підняв голову, коли вони наблизилися.
– Привіт, шурина, – сказав Микола Іванович. – Вибач, що не приїхав на похорони.
Богдан мовчав.
– Я отримав лист від твоєї дружини, – Микола поглянув на Юлю. – Дякую, що написали. І за те, що піклували рік за матір.
Вони увійшли в будинок разом. Микола довго ходив по кімнатах, торкався речей, вивчав фотографії на стінах. Потім зупинився біля комода, де лежав старий фотоальбом.
– Ви знаєте, – сказав він, не повіривши, – я ніколи не ненавидів їх. Просто не розумів. Тепер уже пізно що-небудь змінити.
– Можливо, не зовсім пізно, – тихо сказала Юля і подала йому конверт з листом.
Микола прочитав лист матері там же, стоявши біля комода. Ніхто не бачив його обличчя, тільки плечі трохи бігли.
– Я не знав, – нарешті сказав він, обертаючись. Глаза його були червоні. – Не знав, що вона згадує про ті стихи… Мені здавалося, що їй все пасу.
Вечором вони сиділи втрьох за столом у будинку Галини Ковальшин. Микола розповідав про своє життя в столиці, про роботу архітектора, про дружину і дочку, яка недавно дала вука.
– Назвали Іваном, в честь діда, – сказав він з посмішкою. – Жаль, мати не побачить правнука.
Перед від’їздом Микола зупинився біля могили матері, поклав букет дикорослих квітів і довго стояв мовчки. Потім повернувся до шурина:
– Я буду приїжджати. Не так часто, як ви, але буду. Мати б це хотіла.
Спустя рік на ділянці Галини Ковальшин знову зацвіли яблуні. Будинок був відремонтований – Микола найняв бригаду робітників, щоб підсилили фундамент і замінили східну даху. У саду з’явилися нові лавки і бесідка.
– Знаєш, – сказав якось Богдан, сидячи з дружиною в цій бесідці, – я тільки тепер зводимося, як бабусі не вистачало простого людського тепла. Вона дійсно любила нас усіх. Просто не взагалі показувати.
Юля посміхнулася і положила руку на животь, де вже помітно виступав новий життя.
– Знаю, м’який. Але ми настараемо. Виучимо так, щоб діти й правнуки ніколи не зволікали в цій любові.
А в кімнаті на столі стояв старий фотоальбом, розкритий на новій сторінці, де біля пожовлених фотографій з’явилися свіжі фотографії: Микола і Богдан разом посаджують яблуню, Юля з помітним животиком сидить у саду, малий Іван робить перші кроки по тій самої доріжці, по якій колись ходила її прабабуся – добра жінка, якій на життя не вистачило любові, але яка зуміла об’єднати сім’ю навіть після свою смерті.
