20 листопада
«А що ти вмієш, крім нарікати?» усміхнулася своячка, займаючи моє місце за столом.
Повітря в кімнаті раптом стало густим, наче перед зливою. Марія, дружина рідного брата мого чоловіка, завжди вміла одним лише поглядом або словом поставити мене на місце. Її місце, як вона натякала, було десь високо, а моє геть унизу.
Я мовчки відвела очі до вікна, де падав великий мокрий сніг. Він намагався приховати брудні весняні калюжі, але марно грязь рано чи пізно проступала знову.
«Я не нарікаю», тихо сказала я, не відриваючи погляду від вікна. «Просто згадала, що у Дмитра знову затримка з премією».
«Так, звісно», протягла Марія, беручи зі столу мою шоколадну цукерку, яку я приберегла до вечірньої кави. «У тебе завжди хтось винен. Чоловік не той, начальник злий, зарплата мала. А сама що? Сидиш у чотирьох стінах, як сіра миша».
Мій чоловік, Тарас, мовчки перебирав виделкою, дивлячись у тарілку. Його старший брат, Олег, чоловік Марії, схвалив:
«Марія права. Треба бути простішою, Насте. Не перейматися. Ось ми гнемо своє і все в нас виходить».
«Все в них виходило» нова машина, третя за рахунком, квартира в центрі Києва, яку вони здавали, і щорічні поїздки до Єгипту. Вони любили демонструвати свою успішність, особливо мені. А я була для них взірцем того, як жити не треба.
«Я не сіра миша», раптом вирвалося в мене, і від власної сміливости перехопило подих.
Марія підняла брови, а потім засміялася дзвінко й нещиро.
«Ну й хто ж тоді? Тижмати? Тижжона? Тридцять років тут небо куриш, чоловіка годуєш, дітей виростила, на пенсію вийшла. І що? Хто ти без них? Ніхто. І нічого ти не вмієш».
Тарас нарешті підвів голову.
«Маряно, годі», буркнув він без переконання. «Настя у нас молодець».
«Молодець?» перепитала вона, широко розплющивши очі. «У чому, прошу? У борщах? Вони у неї справді смачні, не заперечую. Але борщем ситим не будеш, як то кажуть».
Я встала з-за столу. Руки трохи тремтіли. Зібрала порожні тарілки і понесла до мийки. Позаду лунали приглушені сміхи. Вони гадали, що я не чую.
«Нічого ти не вмієш».
Ці слова дзвеніли у вухах, змішуючись зі звуком води. Я дивилася на свої руки руки, які тридцять років прали, готували, голубили дітей, пестили чоловіка. Руки, які раптом здалися мені такими непотрібними.
Вечором, коли гості поїхали, залишивши після себе запах дорогих парфумів і присмак приниження, в хаті настала тиша. Тарас, як завжди, ліг на диван перед телевізором.
«Не зважай на неї», промовив він, не відриваючись від екрана. «Вона ж завжди така. Сама на нервах, то й інших чіпляє».
«Вона права», несподівано для себе сказала я.
Тарас повернув голову.
«У чому це вона права?»
«Я нічого не вмію. Крім як нарікати».
«Ну от, почала», зітхнув він і додав гучності.
Але я вже не чула. Я стояла на кухні і дивилася у темне вікно, де відбивалася бліда, втомлена жінка з порожніми очима. «Хто ти без них? Ніхто».
Наступного ранку я розбудила Тараса раніше звичайного.
«Мені потрібні гроші», твердо сказала я.
Він сонно зморщився, потягнувся до тумбочки за гаманцем.
«Скільки? На продукти?»
«Ні. На курси».
Він опустив гаманець і сів на ліжку, протираючи очі.
«На які курси?»
«На курси крою та шиття».
Він дивився на мене з німою недоумкою, наче я заговорила китайською.
«Шити? Ти? Насте, ти ж навіть ґудзик пришити не можеш. Памятаєш, на ту рибалку»
«Навчуся», перебила я. «Мені потрібен початковий курс. І потім купити швейну машинку. Не дуже дорогу».
Тарас розреготався, але, побачивши мій вираз, замовк.
«Ти це серйозно? Через вчорашнє? Та Марія просто»
«Мені потрібні гроші, Тарасе», повторила я. «Я не прошу, я кажу».
Він здався. За годину, бурчачи, він відлічив мені потрібну суму. Гроші лежали на долоні, купюри здавалися чужими й неймовірно важкими.
Курси знаходились у старій будівлі колишнього Будинку побуту в центрі міста. Пахло тканинами, деревом і минулим. У групі було десяток таких же, як я, жінок за пятдесят. Ми соромливо посміхалися одне одній, ніби вибачаючись за свою нахабну жагу чогось нового.
Викладачка, Ганна Михайлівна, була суворою жінкою з сивими волоссями, забраними у пучок, і з наперстком на пальці. Вона не посміхалася і не робила поблажок.
«Швейна машинка не примха», казала вона, оглядаючи нас. «Це ваша зброя. Ви повинні знати її, як солдат знає свій автомат. Поважайте її, і вона поважатиме вас».
Перші дні були пеклом. Я боялася підійти до машинки. Нитки путалися, голки ламалися, а тканина збігалася в потворні складки. Я відчувала себе
