Моїм батькам зараз по 73 роки, і вони досі закохані одне в одного. З дитинства я мріяв про таку ж дружню сім’ю. Але життя склалося інакше.
Мій перший шлюб був із жінкою, у якої вже була чотирирічна донька. Разом ми народили ще двох дітей. На жаль, наш союз не протримався довго. Після розлучення я зустрів іншу жінку, бездітну, але вона дуже хотіла мати дитину саме зі мною. Ми здійснили це бажання, проте наші стосунки також розпалися – і досі не можу зрозуміти чому.
Моя теперішня партнерка має двох дітей: восьмирічну доньку Єву та дванадцятирічного сина Данила. Я сподівався, що з нею зможу побудувати справжню родину. Але наші погляди на багато речей виявилися дуже різними. Вона відчувала провину перед колишнім чоловіком, і коли її діті приїжджали до нас (два рази на місяць), я почувався зайвим.
Між нами з’явилася напруга. Ми любили одне одного, але мене не влаштовувало, як складалося наше спільне життя. Я мріяв про гармонійну сім’ю та важко приймав реальність.
На щастя, ми змогли чесно обговорити все, що нас непокоїло, і вирішили разом працювати над нашими відносинами. Тепер я переконаний: щасливі стосунки не падають з неба – їх треба обережно вибудовувати.
Я змирився з тим, що деякі мрії так і залишаться нездійсненими, і мені стало легше дихати. Наприклад, я розумію, що у нас ніколи не буде романтичної подорожі на двох, бо моя кохана всю свою відпустку проводить з дітьми. Та я знаходжу свої радості: зустрічаюся з друзями, проводжу час із сестрою Оленою.
Життєвий досвід навчив мене, що треба бути міцним духом, аби розчарування не отруювали душу. Я знайшов у собі мужність і врятував наші стосунки, хоч і відмовився від частини своїх ідеалів.
