Його кроки відлунювали в коридорі, коли Костянтин, озброєний глузливим усміхом, повернувся до тієї, кого колись полюбляв. Три роки тому він залишив Вероніку з немовлям на руках, без грошей і без даху над головою, в орендованій квартирі на Подолі. Тепер, коли він спробував ще раз її принизити, він застиг, як крижаний кристал, у мовчазному подиві.
— Це ти?.. Вероніко?
— Привіт, Костя. Не очікував мене?
Перед ним стояла жінка, впевнена, спина пряма, на губах легка напівусмішка. У її очах вже не було болю чи прохання, а лише спокій і рішучість. Вона одягнена просто, але не дешевим, зачіска акуратна, руки доглянуті. Поруч з нею, тримаючи мамину руку, стояла дівчинка, приблизно чотирирічна, великі очі, яскравий платтячко — точна копія матері.
Костянтин застиг не тому, що впізнав її, а тому, як вона виглядала зараз.
Три роки тому Вероніка сиділа на холодній кухонній підлозі, притискаючи до себе сплячу Марічку. Дитина тільки вчилася піднімати голову, а Вероніка вже плакала, слухаючи, як чоловік збирається піти.
— Куди ти йдеш? — прошепотіла вона.
— Я більше не можу! Жити, як бідняк. Ти лише про дитину, нічого навколо не бачиш. Я втомився, розлючений… Я йду.
Двері зіскочили. Він пішов до Лізи — вільної, красивої, без турбот про дітей. А Вероніка залишилася з боргами, старою квартирою і однією відповідальністю — маленькою людиною.
Той зима запам’яталася назавжди. Уночі вона прокидалася, думаячи: чи протікає дах? Чи вдягнена дитина досить тепло? Чи вистачить грошей до завтра? Державка ледь покривала мінімальні потреби. Вона навчилася варити каша з водою, додаючи трохи кислого яблука, щоб трохи підсолодити смак. У старій пальті ходила, не позираючи на інші матері, що йшли рука об руку зі своїми чоловіками.
Часом, проходячи повз кафе, вона чула сміх всередині і знала — він там, щасливий у новому житті, а вона залишилася одна з дитиною і розбитим серцем.
Одного дня, переглядаючи старі фотографії на телефоні — молода, сповнена сили, з палаючими очима — вона зрозуміла, що хоче повернути собі ту Вероніку.
Спочатку працювала адміністраторкою в маленькому салоні у Львові за символічну зарплату. Дитину посадила в дитсадок, намагаючись поєднувати роботу й материнство. Хвороби, нічні сльози, безмежні турботи — все це було, проте вона не здавалась.
Завершивши онлайн‑курси, стала косметологинею, відкрила сторінку в соцмережах. Люди притягувалися до її професіоналізму, теплоти та чутливості. Її руки лікували шкіру, а погляд і слова — душу. Поступово вона знову стала собою, лише тепер сильнішою.
Три роки потому, коли вона входила в бізнес‑центр у Києві, де орендувала офіс, її погляд зустрівся з його.
Костянтин стояв поруч з Лізою, тепер менш сяючою, і п’ятирічною дитиною, безжиттєво стискаючи її руку. Він помітив Вероніку — у гарному пальті, впевненим кроком, з Марічкою поруч.
Він підбіг, шукаючи слова:
— Ти… виглядаєш чудово.
— Дякую, — відповіла вона просто.
— Як ти? Самотня?
— Ні. Я з донькою. Але по‑справжньому я сама. І саме це дозволило мені все почати спочатку.
Костянтин мовчав. Ліза, не приховуючи роздратування, запитала:
— Ви знайомі?
Він не відповів. Щось важливе в його серці розвалилося. Він зрозумів, що втратив справжню жінку — не в той день, коли залишив її, а в той момент, коли обрав зручність замість кохання.
Пізніше Вероніка йшла додому, тримаючи Марічку за руку. Дівчинка запитала:
— Мамусю, хто це був?
— Просто якийсь чоловік, кохана. Ми йдемо вперед, а все інше залишаємо позаду.
— Ми щасливі?
— Дуже щасливі.
Дитина усміхнулася, притиснула щічку до матері. Вероніка підняла погляд до неба.
Три роки тому її розчавило. Сьогодні вона має крила.
Тієї ночі вона не могла заснути, поки Марічка мирно спала, обіймаючи улюблену м’яку іграшку. Вероніка лежала під ковдрою, згадуючи перші дні після відходу Костянтина: як сиділа на підлозі, ховаючи обличчя в долонях; як сусіди стукали в стіну через крики дитини; як кожну хвилину жила в страху, чи встигне впоратись.
Вона піднімалась п’ять разів за ніч, шукала роботу, варила кашу з водою, бо не було грошей навіть на молоко. Щодня боролася з власними сумнівами: «Я не впораюсь».
Одного дня подзвонив старий друг:
— Вероніко… ти ще тримаєшся?
— Тримаю.
— Ти відпочиваєш, коли Марічка спить?
Вероніка заплакала, не від втоми, а тому, що нарешті хтось спитав: «Як ти?»
Її ім’я означало «віра». Навіть коли світ розвалювався, вона вірила.
Вона навчилась будувати нове життя без чекань на дзвінки, без надії на допомогу, крок за кроком. Заощаджув
