Отець віддав її заміж за жебрака лише тому, що вона народилася сліпою, але те, що сталося далі, позбавило всіх слів…
Незряча з народження, Марічка пізнала жорстокість світу на кожному кроці. Вона зросла в родині, де шанували лише красу. Дві її сестри, Оксана й Соломія, з дитинства були улюбленицями за ясні очі та тонкі риси. Марічку ж називали «тягарем» і ховали від очей, ніби ганьбу. Мати померла, коли дівчинці виповнилось пять, і з того часу батько став холодним, як зимова ніч. Він не кликав її іменем лише «оця». Не дозволяв сідати за стіл, коли приходили гості, і вважав, що вона принесла родині лихо.
У день її двадцятиріччя він ухвалив рішення, яке перетнуло останні нитки надії. Ввійшовши до її кімнати, де вона перебирала пальцями сторінки книги шрифтом Брайля, кинув на коліна згорнений шматок полотна.
«Завтра виходиш заміж».
Марічка завмерла. Слова звучали, як навіжені сни. За кого?
«За жебрака з церкви», додав він, немов оголошуючи вирок. «Ти сліпа, він бідний. Справедливий обмін».
Кров відступила від обличчя. Вона хотіла кричати, але голос не підкорився. Вибору не було. Він ніколи й не був.
Наступного дня весілля відбулося наспіх, без гучних весільних пісень. Вона не бачила його обличчя, і ніхто не наважився його описати. Батько штовхнув її до нареченого, грубо наказавши взяти його за руку. Вона підкорилася, мов бездушна лялька. Навколо шипіли: «сліпа й жебрак пара». Після обряду батько сунув їй мішечок зі сракою одягу й кинув чоловікові:
«Тепер це твоя турбота». І пішов, не озирнувшись.
Його звали Юрко. Мовчки провів її до напівзруйнованої хатини на околиці села, де пахло вогкістю й димом.
«Тут небагато, промовив він тихо, але ти будеш у безпеці».
Марічка сіла на протертий килим, стискаючи кулаки. Ось її доля: сліпа дівчина, віддана злидню, в хаті з глини й самотності.
Але перша ніч змінила все. Юрко зварив солодкий чай, віддав їй свій кожух, а сам ліг коло дверей, ніби сторож. Він говорив з нею так, як ніхто досі: розпитував про мрії, улюблені казки, смаки. Ніким її думки ніколи не цікавили.
Дні стали тижнями. Вранці він водив її до річки, розповідаючи про сонце, птахів, верби так живо, що вона майже бачила їх його словами. Він співав, поки вона прала, а ввечері оповідав про зорі й далекі землі. Вперше за роки вона сміялася. Серце почалоХоч і минули роки, але досі, коли вітер шепоче в очеретах, старі люди в селі розповідають про сліпу Марічку та її Юрка про те, як дві зламані душі знайшли в собі цілий світ.
