Є добрі люди: я знайшов сімю в чужому будинку.
Три роки тому я приїхав до Києва з маленького провінційного містечка Кременчука. Я не знав тут нікого. Вулиці були незнайомі, ритм життя шалений, люди чужі.
Мені було страшно.
Я розумів, що починаю новий етап, та глибоко всередині відчував себе загубленим.
Тоді тітка Віра сказала мені:
Не журися, синку, ми допоможемо. Будемо тобі, як батьки.
Ти вже знала, що у мене немає батьків. Не те щоб вони померли, просто для мене перестали існувати. Вони робили все, аби розлучити мене з Оленкою. Проти нашої любові, принижували її, тиснули на мене, змушували вибирати. Я не простив їх за це.
На щастя, була бабуся єдина, хто завжди підтримував. Завдяки їй я зміг орендувати кімнату й не жити в гуртожитку.
Але без вас, з дядьком Михайлом, я не уявляю, як би пережив ті перші важкі місяці. Ви стали для мене рідними.
Памятаю перший навчальний день. Ти, тітка Віра, попросила дядька Михайла відвезти мене машиною до університету, аби я звик до маршруту. Після занять він чекав мене біля входу з мороженим у руках стояло нестерпно спекотно, і він захотів мене підбадьорити.
Коли ми повернулися, у хаті вже пахло свіжою випічкою. Ти спекла свою фірмову домашню випічку, запросила мене на вечерю. Наступного дня знову, і так це стало традицією.
Я слухав однокурсників, які скаржилися на жадібних орендодавців, високі ціни та постійні проблеми. Я же гордо розповідав про вас. Вони не вірили, що такі люди, як ви, ще існують.
Ви дали мені не тільки дах над головою, а й тепло.
Ніколи не забуду свій перший День студента 8 грудня. Увечері задзвонив у двері дзвінок. Я відчинив і побачив Оленку. Поруч стояв дядько Михайло, хитро усміхаючись. Виявилось, ви з ним знайшли її, поговорили, переконали повернутися до мене, посадили в машину і привезли сюди.
Я не міг повірити! Я навіть від рідних не бачив такої турботи і щирої підтримки. Якби не ви, Оленка, можливо, і не приїхала б у це місто. Вона не вступила б сюди. Ми б не були разом.
Але ви не лише воссоединили нас. Ви прийняли її, як прийняли мене. Не підвищували орендну плату, не ставили перешкод. Просто були поруч. За це я вам безмежно вдячний.
Дядько Михайло, я схиляю голову перед тобою. Ти не лише допоміг мені вижити в цьому місті. Ти показав, що таке бути справжнім чоловіком, взяти відповідальність за своє життя. Ти допоміг знайти хорошу роботу, завдяки якій я більше не залежу від бабусиних грошей.
Ти навчив мене важливим речам не словами, а діями. Показав, як правильно вчиняти в житті. І тепер я відчуваю себе сильнішим.
Вчора ми з Оленкою згадували стару пісню, де герой вранці отримує від господині квартири чашку кави з київським пряником. Ми вирішили: з Нового року будемо зустрічати вас щодня ароматною кавою. Це поки що все, що ми можемо для вас зробити. Але вірте, ми обовязково віддячимо вам так, як ви того заслуговуєте.
І нарешті наш головний подарунок.
Ми вирішили повідомити вас листом: Оленка вагітна! Коли побачили два смужки на тесті, ми вигукнули від радості. Ви тоді занепокоїлися, подумали, що ми сваримося Ні, це було щастя!
Колись ви дали шанс мені. Потім допомогли повернути Оленку. Тепер настав час зустріти нове життя. Ми впевнені, що ви будете так само щасливі, як і ми. Наш малюк зявиться у світі в серпні. І якби не ви, можливо, усього цього не було б.
Дякуємо вам. Будьте здорові, рідні мої. Без вас наше життя не було б таким світлим.
