Три роки тому я приїхав до Києва з маленького провінційного містечка. Я нікого тут не знав, вулиці були чужими, темп життя шалений, люди — незнайомі. Мене охоплює страх. Я усвідомлюю, що розпочинаю новий етап, проте глибоко в душі відчуваю себе загубленим.
Тоді тітка Віра підходить до мене і каже:
— Не хвилюйся, синку, ми підтримаємо тебе. Будемо тобі, ніби батьки.
Вона вже знала, що у мене немає батьків. Формально вони живі, проте для мене перестали існувати: вони робили усе, щоб розлучити мене із Зорею, проти нашого кохання, принижували її, тиснули на мене, змушували вибирати. Я не можу їх пробачити.
На щастя, у мене є бабуся — єдина, хто завжди стоїть поруч. Завдяки їй я можу орендувати квартиру і не жити в гуртожитку. Але без вас, тітка Віра, і без дядька Михайла, я не уявляю, як би пройшов ті перші важкі місяці. Ви стали для мене справжньою родиною.
Перший навчальний день я пам’ятаю яскраво. Тітка Віра попросила дядька Михайла підвезти мене до університету, щоб я звик до маршруту. Після занять він стоїть біля входу з морозивом у руках — спекотно, і він хоче мене трохи підняти настрій. Повернувшись додому, вже пахне свіжою випічкою. Ти випікаєш свою фірмову домашню випічку, запрошуєш мене на вечерю, а наступного дня — знову. Це стає нашою традицією.
Навколо мене студенти скаржаться на жадібних орендодавців, високі ціни, постійні проблеми. Я ж гордо розповідаю про вас. Вони не вірять, що такі добрі люди ще існують.
Ви даруєте мені не лише дах над головою, а й тепло. Перший День студента — 8 грудня — я ніколи не забуду. Вечором дзвонить у двері. Я відкриваю… і бачу Зорю. Поруч стоїть дядько Михайло з хитрим усмішком. Ви з ним знайшли її, поговорили, переконали повернутись до мене, посадили в машину і привезли сюди. Я не можу повірити! Такої турботи і щирої підтримки я не бачив навіть у рідних.
Якби не ви, Зоря, можливо, і не приїхала б у це місто, не вступила б до університету, ми не були б разом. Ви не лише возз’єднали нас, а й прийняли її, як прийняли мене: не підняли орендну плату, не ставили перепони, просто були поруч. За це я вам безмежно вдячний.
Дядько Михайло, я схиляюсь перед тобою. Ти не просто допоміг вижити в місті, ти показав, що означає бути чоловіком, взяти відповідальність за своє життя. Ти допоміг знайти гідну роботу, завдяки якій я більше не залежу від бабусиних грошей. Ти навчив мене важливим справам, а не лише словами, показав, як правильно діяти. Тепер я відчуваю себе сильнішим.
Вчора з Зорею ми згадували стару пісню, де герой отримує вранці від господаря квартири чашку кави з вуличним булочкою. Ми вирішили: з Нового року будемо зустрічати вас вранці ароматною кавою. Поки це все, що можемо зробити, але вірте, ми обов’язково віддячимо так, як ви того заслуговуєте.
І остання новина, яку я хочу передати листом: Зоря вагітна! Коли ми побачили два смужки на тесті, ми закричали від радості. Ви спочатку занепокоїлися, подумали, що ми посварилися… Ні, це було щастя! Ви дали мені шанс, допомогли повернутися Зорі. Тепер настав час зустріти нове життя. Ми впевнені, що ви будете так само щасливі, як і ми. Малюк з’явиться у серпні. Якби не ви, усього цього не було б.
Щиро дякуємо. Будьте здорові, наші дорогі. Без вашої підтримки наше життя не було б таким світлим.
