🌸 Тиша, що обіймає матір

Щодня я прокидаюсь і нагадую собі: «Тобі треба. Ти впораєшся». Ковтаю глоток льодяної кави, натягаю улюблений светр — той самий, що ти дарувала мені минулого Нового року. І виходжу з дому. Посміхаюся перехожим, вітаюся з сусідкою, вмовляю себе виглядати міцною. Бо саме так би бажала ти.
Але знаєш, мамо… всередині — пустота. Ніби світ позбувся фарб і ароматів. Ніби музика стихла, а серце б’ється якось інакше. Життя без тебе — немов хата без вогню в печі, немов сад без пелюсток, немов небо без зір. Я шукаю тебе у кожному ранковому сяйві, у кожному поштовху вітру, у кожному вірші пісень, що ти так обожнювала. Але натомість — лише тиша. Спокійна й ніжна, наче твоя рука, що колись гладила мою щоку.
Кажуть, біль помре. Кажуть, час загоїть. Але я не вію. З часом ти просто вростаєш у мою тишу — ту, що в глибині душі. Тебе нема поруч, але й не втрачено. Ти — у кожному моєму русі, у кожному вдиху, у кожній спробі лишатися сильною, незважаючи на все.
Я намагаюся, мамо. Справді намагаюся. Та без тебе світ — інший. І я вже не та сама, що колись. Просто вчуся жити наново — з тобою у грудях. І з вірою, що ти десь там дивишся на мене та обіймаєш мене своїм світлом.